Завантажити

Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв і намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.
Воєвода замовк, темні очі його пильно дивились на обличчя князя.
- І нині я, - прошепотів Блюд, - не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.
- А що ти можеш сказати, воєводо? - руба запитав його князь. - Заутра я посилаю своїх слів до Ярополка, скажу ще раз: "Іду на ви", запропоную йому мир... От і порадь князеві, щоб він поклав зброю.
- Я йому це говорив.
Воєводам, мужам київським скажи. Вони не тільки не послухають мене, а вб'ють.
- Тоді нехай чесна брань розсудить мене з братом і принесе мир Русі.
- Княже Володимире! - благальне промовив Блюд. - Але навіщо проливати кров безлічі людей, якщо досить зробити одно...
Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на воєводу.
- Що ж ти замислив?
Блюд витримав його погляд.
- Я хочу чесно й вірно служити тобі і тому скажу правду... Уже давно на Горі чимало воєвод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. І нині я бачив їх, говорив; одне твоє слово, княже, - і до ранку Ярополка не стане, і не буде ні січі, ні крові, а тобі буде честь і слава...
- Годі! - крикнув князь Володимир. - Чуєш, воєводо?! Я не хочу честі, до якої треба йти облудою, нелюба мені слава, окроплена кров'ю. Хочеш вірно служити мені й Русі - умов, приведи брата, а вже ми помиримось.
- З великим страхом, - сказав Блюд, відчуваючи, що йому пересохло в горлянці, - з мукою за кров і живот множества людей повів я тобі це, княже Володимире. Бачу твою правду - не повинен брат убивати брата, зло є убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка?
- Даю обітницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобі воздам велику, приязнь буде між нами.
- Княже мій, княже! - сказав Блюд. - Не відаю, коли це буде, недалеко ранок, і вже пізно зупинити січу, але я певен, що прозріє брат твій Ярополк і приведу його до тебе для миру й любові. Чи дозволиш мені тепер іти, княже, ніч коротка, ворогів багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всіх руських людей.
- Іди, воєводо! Мої вої проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слів.
Воєвода Блюд зав'язав бармиці, опустив личину.
Скоро вже й світатиме - високо на сході палахкотить денниця, в сяйві її в полі видно нібито краще, далеко.
Два чорні вершники - воєвода Блюд і риндя Згар - поволі їдуть від урвища до урвища, скрадаються в заростях над Дніпром, у верболозах.
Недалеко вже повинен бути і стан Ярополка. Воєвода схоплюється з коня, тихо шепоче:
- Ми не помилились?
- Ні, не помилились, воєводо, - стрибає з коня й Згар. - Проїдемо отак два поприща, - у півтемряві вимальовується довга простягнута рука, - завернемо ошую і опинимось у нашому стані... Будь певен, воєводо. Згар бачить уночі, як удень.
Воєвода мовчить, прислухається й раптом каже:
- Мені здається, я чую тупіт коня.
- Ні, воєводо, то лодія на Дніпрі. У полі тихо, я нікого не чую.
- Ти помиляєшся, я чую тупіт... Воєвода витягає з піхов свій меч.
- Ні, - спокійно промовляє Згар, - маю гостре вухо, але нічого не чую.
Тоді за одну блискавичну мить воєвода підносить меч, стинає голову Згара.
У полі тихо. Воєвода Блюд витирає меч об траву, вкладає його в піхви, стрибає в сідло, їде далі.
Добившись стежкою, яку йому вказав риндя Згар, до стану, він зупиняє коня біля одного з наметів, спішується, каже воєводам, що пильнують поля:
- Неспокійно там... Я виїжджав з риндево Згаром послухати, натрапив на сторожу Володимира. Вони вбили риндю... полунощні вовки бродять біля самого нашого стану...
Сли князя Володимира, як він велів, на конях доїхали до стану Ярополка вище від Любеча, зупинились на кручі, звідки видно було долину, полки, події на Дніпрі, княжий шатер вдалині, закричали раз і другий:
- Від князя Володимира єсми... Волимо говорити з Ярополком - князем.
Назустріч їм виїхало кілька воєвод, а між ними старшим воєвода Блюд, запитали, що хочуть сказати сли?
- Князь Володимир послав нас до князя Ярополка, - відповіли сли, - як до брата свого і як брату говорить:
"Не повинна бути вражда межи нами, брань між руськими людьми - то пагуба, хочу утвердити мир і дружбу".
Воєводи київські вислухали слів Володимира, веліли їм чекати, самі ж помчали до княжого стану.
Князь Ярополк ждав їх, одягнувши срібною ниткою шите блакитне платне, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем біля пояса, стояв недалеко від свого шатра, навкруг нього товпились мужі з Гори, тіуни ратні, тисяцькі.
- Хто то прибув? - запитав він.
- Сли Володимира.
- Що говорять?
Воєводи, що зустрічали слів, слово в слово переказали, що сказали сли Володимира, додали:
- Ми веліли Їм ждати твого слова.
Князя Ярополка, видно, вразили слова Володимира. Блідий стояв він біля намету, дивився на стан, лодії на Дніпрі, слів

читати