Завантажити

улюблене, грецьке...
Взявши під руку Ярополка, княгиня Юлія веде його до столу, садить там, сама сідає поруч, наливає келихи.
Він жадібно вихиляє один келих, другий... Княгиня Юлія також п'є вино, але маленькими ковтками, дуже повільно.
- Ти переможеш, неодмінно переможеш робочича. Юлія чудова в цю нічну годину, проміння свічок заливає обличчя, князь Ярополк бачить темне її волосся, високе чоло, тонкий ніс, уста, очі.
Але він не може забути того, що сталось, жах битви під Любечем ще стоїть у нього перед очима, страх перед майбутнім огортає душу.
- Юліє, - каже він, - чому немає ніяких вістей з Константинополя? Може, треба послати нових слів? Адже тоді, коли ти приїхала до Києва, сли імператора обіцяли мені все.
Ярополк підпив, вино сп'янило його, але саме через це він дивиться на неї допитливо й гостро, в його словах почувається недовір'я, загроза.
Юлія якусь хвилинку мовчить - вона достеменно знає, що допомоги Ярополку з Візантії нічого ждати... Але говорити йому цього не можна: князь, що програв січу під Любечем, програє тоді все. І Юлія не вірить, що все втрачене, вона добре знає воєвод, бояр, - не за князя борються вони, а за себе, це - страшні люди, незгірше константинопольських патрикіїв, сенаторів.
- Мій княже! - шепоче вона. - Ти маєш досить сил, щоб перемогти Володимира. Я говорила з твоїми боярами й воєводами - в їхніх руках велика сила, з ними ти переможеш. Певна я, що скоро повернуться й твої сли з Візантії, поміч дадуть і печеніги.
Він схиляється, обіймає її стан, під руками здригається, тремтить ніжне тіло.
Княгиня Юлія сама гасить свічі, на холодному простирадлі так вільно стомленому в поході тілу. А поруч - тепло щік, гарячі уста.
У палаті тихо. І на всій Горі тихо. Цієї ночі сторожа город а не б'є в била, вона пильно дивиться на вогні, що горять далеко біля Вишгорода й на Чорториї.
 
2
 
Кожна людина за довге життя знає захоплення й розчарування, радість і розраду, любов і ненависть, нещастя й щастя, - таке життя й така людина.
Гридневі Туру судилося знати в житті тільки одно - горе. У ранньому дитинстві залишився він сиротою й пішов шукати щастя в город Київ, де й став служити отроком у княжій дружиш. Двадцять літ був гриднем у князя, не мав за це ні подяки, ні доброго слова. Вигнали нарешті ярополківці його з дружини, й залишився він, аки пес, голодний і ниций, не маючи свого куточка в багатій землі.
Втім, гридневі Туру судилась у житті любов - така глибока, якої, либонь, ніхто не знав, але й безталанна, нещасна, як ні в кого в світі.
Він полюбив її - несміливу, просту, убогу унотьку* (*Унотька - дівчинка.) - в той день, коли вперше побачив, і, мабуть, через те, що сам був убогим, дуже простим, несміливим, то й не сказав їй про це.
Пізніше ж Тур уже нічого не міг сказати унотьці - на його очах почалася й розквітла любов Малуші й княжича Святослава, і він - убогий гридень Святослава - жахнувся, відступив, думав навіть, що йому вже не варто й жити.
Виявилось, що жити йому було треба, бо любов Малуші принесла їй тільки горе, а княжичу Святославу нещастя, - княгиня Ольга вигнала її, непразну* (*Непразна - вагітна.), в далекий Будутин, ні в Святослава, ні в неї не було навіть надій побачитись... Як же міг гридень Тур піти з своїм горем із життя, коли таке ж горе, та, мабуть, ще більше, було в Малуші - його любові?!
Так він далі й ішов життям - любов залишила невигойну рану в його серці, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малуші. І він рятував, допомагав їй, разом з Добринею одвіз у Будутин, від Добрині довідувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив її дитя на Горі й милувався ним, дізнавшись, що князь Святослав посилає Добриню шукати Малушу, поїхав разом з ним аж до Росі, в Будутин, тільки ж вони не знайшли її там - умерла, мабуть, Малуша.
Саме через це Тур зробив тоді один крок - йому стала немила княжа дружина, в нього нічого вже не лишалось у світі... І він, часто зустрічаючи на Подолі християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини немає й не може бути щастя на землі, щастя може бути тільки після смерті. Щастя після смерті, рай у небі, де не буде багатих і бідних, - усе це вперше за життя зігріло змучену душу людини, що ніколи й нічого в житті не мала, і гридень Тур пішов охрестився в церкві над Почайною.
Чи дало це полегкість душі Тура? Хто знає, він і сам, либонь, не міг би відповісти на це питання. У якісь години, слухаючи полум'яні слова священика, поринаючи в молитовний спів, б'ючи поклони тому, кого він не знав, але кому хотів вірити, Тур забував про своє горе, суєту суєт світу.
Як же він зрадів, коли туди прийшла незабаром і Малуша, - отже, і в неї нічого не лишилось у житті, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, - так схрестились дві розтрощені долі, що втратили все на землі і надіялись лише на небо.
Проте поки Тур жив, він однаково любив Малушу, і не тільки її - він любив князя

читати