Завантажити

Щекавицького лісу, на концях Гончаровому, Кожум'яцькому - стояли люди, чулись жваві голоси й крики.
На Подолі князя Володимира зустріли й ті люди, які вночі вдарили в спину полкам Ярополка.
Вони ждали його недалеко від торгу, на широкій, обсадженій липами площі; їх було кількасот, деякі на конях, з мечами й щитами, деякі - піші, з сулицями, а то й просто з довбнями в руках.
Володимира вразив один із них - старий, сивий уже чоловік, слутий на ліве око, що сидів на коні попереду всього земського війська.
- Чолом тобі б'ємо, княже Володимире! - промовив чоловік.
- Слава князеві Володимиру! - закричали всі вої.
- Хто ти єси? - запитав старого Володимир.
- Я - воєвода Рубач, - відповів той.
- Ти служив у Ярополка?
- Ні, княже Володимире! Я ходив з отцем твоїм Святославом на ромеїв і привіз до Києва меч його і щит... Та я віддав зброю не в ті руки: князь Ярополк повернув їх супроти людей руських...
- А мені і руським людям служитимеш?
- Я вже послужив і служитиму, скільки маю сил, княже! - відповів воєвода Рубач, і з єдиного його ока викотилась сльоза.
Увагу князя Володимира привернув ще один воїн, чоло якого перетинав глибокий шрам, він стояв позад воєводи Рубача.
- А ти хто єси? - запитав князь Володимир.
- Тур, - коротко відповів той.
- Але хто - ремісник, смерд, робочич?
- Гридень...
- То ти служив у князя Ярополка?
- Ні! Я гридень князя Святослава, Ярополк забрав у мене меч і щит.
- Спасибі тобі, Туре, за те, що добре служив отцю моєму й допоміг мені... Хочу пожалувати тебе. Тур повів плечима.
- Мене пожалувати? О ні, княже Володимире, пожалування не треба... Навіщо воно мені? Та й за що жалувати? Не я один, багато людей допомагали тобі.
- Ти дивний чоловік, Туре! Хіба ж хто відмовляється від пожалування? Тоді скажи, чого б ти хотів?
- Верни мені меч і щит, що їх у мене забрав Ярополк.
- Дайте гридневі Туру меч і щит! - велів князь.
 
6
 
Серед людей, що зустрічали князя Володимира в передградді, стояла немолода вже жінка з привабливим, але трохи суворим обличчям, тонкими бровами, ледь вицвілими, проте теплими карими очима, в темному платні й з такою ж хусткою на голові. Стиснувши уста, вона дивилась уперед, на Боричів узвіз, де посувалось воїнство князя Володимира.
Ніхто з численного натовпу, що стояв тут, на Горі, не знав цієї жінки, ніхто не міг знати її й у дружині князя Володимира, а тим більше він сам, проте сполошені очі жінки, тривожний вираз обличчя, весь вигляд свідчив, що вона дуже неспокійна, ніби чогось боїться.
І жінка справді непокоїлась, боялась, що хтось її пізнає, бо вона була колись ключницею княгині Ольги, таємною любов'ю покійного князя Святослава, матір'ю князя Володимира, що нині переможно вступав до города Києва.
Малуша не бачила свого сина багато літ, втім, скільки дивилась вона на нього й до цього! Кілька щасливих місяців у Будутині, де народила й сама кормила сина, одна коротка годинка, коли не витримала, босими ногами прийшла з-над Росі до Києва, щоб здалеку попрощатись із сином, бодай подивитись на нього.
Якби хто знав у Києві, скільки й якими гарячими словами молилась Малуша за сина свого Володимира-князя, скільки разів виходила на кручу над Дніпром, де колись проводжала свого сина, до болю в очах дивилась і дивилась у тьмяну далину, чи не з'являться там лодії князя Володимира.
І лодії попливли Дніпром, але не Володимирові, а Ярополкові, княжі боричі кричали над узвозом біля Почайни, що Ярополк почав брань з Володимиром, що київські вої розбили новгородців і мало не вбили самого Володимира під Любечем. Пізніше вони стали кричати, що князь Володимир іде на Київ, де жде його смерть.
І там вої Володимирові стали під Києвом, вже на валах по Глубочиці почалась січа велика, а минулої ночі мимо Берестового лісу і все вниз, до Родні, пішли вої Ярополка, Дніпром попливли лодії - ніч була темна, але Малуша пішла до самого берега, бачила, як вони тікають.
І от вої князя Володимира вступають до Києва, вони їдуть - все ближче і ближче. О, що робилось з Малушею, як билось її серце, палало обличчя, коли побачила сина. Ще здалеку пізнала його Малуша - вправний, дуже гарний, він сидів у сідлі, спираючись на стремена й тримаючи довідки в лівій руці, правицею вітав людей.
Ближче, ще ближче, - от Малуша побачила його обличчя - трохи стомлене й бліде, непокриту голову, на якій ворушився під вітерцем русий чуб, карі очі, тонкий ніс, вуси, усміхнені уста...
- Слава князеві Володимиру! - лунало навкруг. - Слава, слава!
І тільки Малуша не кричала, бо сльози - дуже гіркі, а все ж радісні сльози - стиснули їй горло, - вона була щаслива, що бачить нарешті свого сина, в мислях обнімає, цілує його.
Ні, вона нікому не скаже про свою радість і щастя, бо Володимир - князь, мусить бути князем, доля ж їй судила, - за це дяка богу, - стати тільки матір'ю князя, а все ж лишитись рабинею довіку.
Раптом Малуша закам'яніла

читати