Завантажити

пильно дивилось на нього.
- Я зробив так, як про це говорили в Києві, - гостро відповів боярству князь, - а буде все так, як мусило бути.
- То будемо загибати, княже?
- Ні! - крикнув він. - Загибати з нас ніхто не буде. Ми з вами та сила, що переможе Володимира. Бояри якусь хвилину мовчали.
- Але, княже, - знову почав Коницар, - де наша підмога - печеніги?
- Прийдуть!
- А ромеї?
- Будуть і ромеї.
- Княже! - загомоніло разом кілька бояр. - А ти послав гінців до імператорів?
- Гінці у Константинополь, самі знаєте, поїхали.
На тому й закінчилась розмова бояр з князем. Мовчки спустились вони в двір, заходились підіймати голоблі на своїх возах, щоб одгородитись один від одного.
День приходить після ночі, ніч замикає день, вже тонкий, схожий на срібний серп молодик прорізався в блакитних туманах над Россю.
Сторожі на городницях дивились у далеке поле й на плесо пониззя, за ними стежили з двору сотні очей, кожному здавалося, що він чув тупіт коней у полі, всім ввижались вітрила на далекому плесі Дніпра, таємничі вогні на обрії ночі.
Але це тільки ввижалось - то не вітрила, а марева висіли над далеким плесом Дніпра, то не вогні запалювались на обрії, а випливали зорі.
А в самій Родні була біда. У двох колодязях, викопаних біля південної стіни, за ніч збиралось на лікоть-два води, удень - і того менше. О, як було цього мало для кількох тисяч воїв, замкнутих у фортеці. Не було в Родні й харчів. Запаси, які мала тут сторожа, й те, що привезли вої на обозах, швидко вичерпувалось, князь велів забивати коней, але цього було мало, щоб наситити воїнство.
Тяжко доводилось воям здоровим, набагато важче пораненим, - голод блукав по Родні, хвороби валили з ніг людей. А тут ще спека - з ранку до ночі в небі висіло гаряче сонце, з поля котився й усе засушував смалкий вітер, місяць у небі все більшав, жовтою личиною позирав, ніби глузував з людей.
Звичайно, не всі в Родні страждали від голоду - на возах своїх бояри й мужі привезли з Києва багато солоної веприни, в'яленої риби, - потай від воїв їли вони це самі, вдосталь годували й князя з жоною.
Чутка йшла, що знають воєводи й бояри ще й струмок, який дзюркотить десь у підземеллях фортеці. Вої ж мріяли про одно: вирватись з Родні, напитись води з Дніпра, добути овочів, зілля, шмат хліба в селах, де жили рідні люди. І вночі вої спускались з стін, щоб пробитись крізь стан Володимира, дістати собі й хворим хліб, воду. Ці спроби нічого не дали: багато воїв склепили очі в долині, багато з тяжкими ранами приповзли назад, до стін. І вже між ними поповз сумнів - чого вони сидять у Родні, кого захищають, чи не краще віддатись
Володимиру на ласку й суд праведний, аніж помирати тут, у Родні?! Однієї ночі кілька воїв спустились з стіни й пішли в стан Володимира, через якийсь день зникло вночі знову кілька воїв.
Але була ще в Родні сила, яка тримала в покорі тисячі воїв. Цією силою були воєводи, бояри, мужі, що разом з Ярополком втекли з Києва.
 
2
 
Темної ночі біля воріт Гори зупинилось чимало вершників. Сторожі винесли з схованки вогонь, освітили обличчя прибулих. Це був тисяцький Івор, що приїхав з невеликою дружиною й кількома невідомими людьми, - він хотів негайно говорити з князем Володимиром. Сторожа пропустила тисяцького, разом з дружиною й невідомими Івор доїхав до княжого терема, говорив і там з сторожею. І князь вийшов в одну з палат на верху, покликав туди тисяцького.
- Будь здоров, княже Володимире, я приїхав до тебе з Родні, - низько вклонився Івор.
- Будь здоров і ти. Що трапилось у Родні?
- Стоїмо твердо, миша не вислизне з города, уже, кажуть, пояси свої гризуть ярополківці. Біда, аки в
Родні...
- Не ми винні в тому, копієм города брати не стану, не хочу проливати бездоб крові.
- Крові, либонь, і не буде, княже! Третьої ночі добився з Родні до нашого стану як посол Ярополка воєвода Блюд, запитав тебе і тільки з тобою хоче говорити.
- Де ж він?
- Я привіз його з собою, княже.
- Піди приведи, буду з ним говорити. Коли тисяцький Івор разом з кількома гриднями завели воєводу Блюда до світлиці, він упав на коліна, низько вклонився.
- Встань, воєводо! - гримнув на нього князь. Блюд підвівся.
- Що ти хочеш мені сказати?
- Хочу говорити сам на сам, - прошепотів Блюд.
- Гаразд, - згодився Володимир і знаком руки велів тисяцькому й гридням залишити світлицю.
- Дякую тобі, княже, - сказав тоді Блюд, - чолом тобі б'ю не токмо я, а й брат твій князь Яроїіолк.
- За уклін дякую, - посміхнувся Володимир, - але якщо ти тільки заради цього добивався до мене, не варто було трудитись. Київ - не Любеч...
- Знаю, княже, - зрозумів Блюд, на що натякає князь Володимир. - Про Любеч і я, і князь Ярополк - обидва шкодуємо... Я тоді умовляв князя, він був і згоден, але не один князь - воєводи й бояри його підпирали, надіялись на поміч печенігів і ромеїв...
- А нині - де ж ваші печеніги й ромеї?
-

читати