Завантажити

Ярополком?
У підземеллі настає така тиша, що чути, як лунко падають краплини з кам'яних брил у криничку... Підземелля, - так, підземелля, а тут боярство Гори живе, думає, дбає про себе.
- А ми сказали, Блюде... Будеш у Києві, скажи князеві Володимиру - ми їдемо слідом за Ярополком, ми нині не його слуги.
Блюда не задовольняє ця відповідь.
- Самі як будемо, бояре?
- Ярополка ми вже знаємо, обіцяв печенігів - немає, манив ромеями - звабив, знає себе, жону Юлію, а про нас забуває... І з Володимиром говоритиме токмо про себе, що йому ми - бояри, воєводи, вспоїли, вскормили собі на пагубу. Нині, чуєш, Блюде, не віримо йому: наблизиться до князя Володимира, увійде в силу, багато шкоди наробить нам, не подякує, що врятували, а помститься.
- Якщо двом князям служити, краще одного вбити, - лунає в підземеллі голос.
На світанні вийшли на стіни Родні кликуни з рогами, затрубили в них так, що луна покотилась над Дніпром і Россю, а тоді впав міст, розчинились ворота фортеці, вийшла з них старша дружина, винесла знамена, опустила їх долу, - город Родня, де сидів з своєю дружиною князь Ярополк, здавався.
Вийшла старша дружина й з стану Володимирового підняла з землі й поставила знамена Ярополка вряд із знаменами всіх земель.
Блідий, з дуже стомленим обличчям, з очима, що перебігали з старшини Володимира на воїв, без меча, вийшов з воріт і Ярополк, скорбна посмішка кривила його топкі губи.
У дворі Родні в цей час уже шуміло боярство - щасливі, що вберегли коней, запрягали їх у вози, безкінні перлись до своїх сусідів - всім їм хотілось швидше бути в Києві.
Сюди в двір спустилась нині й княгиня Юлія. Вона не поспішала, - для неї були приготовані коні й дружина, Юлія надіялась, що потрапить у Київ раніше від усього боярства, а нині хотіла попрощатись з Ярополком і дружиною.
А з Родні ішли й ішли чорні від пороху, бородаті, виснажені вої, вони з огидою кидали на тверду землю біля воріт свої списи, мечі, сулиці, дякували богам, що врятували їм життя, деякі з них завертали до воїв князя Володимира, бо там були їхні батьки й брати, деякі ж гуртками з невимовною радістю швидко йшли геть, до Дніпра й Росі, тікали, як птахи, що покидають восени спустошену, холодну землю, від похмурих чорних стін Родні йшли туди, де були вода, хліб, рідні люди.
 
4
 
Два дні мчали на конях від Родні до Києва Ярополк і воєвода Блюд.
Князь Володимир немарне велів дати їм дружину - кілька десятків озброєних воїв, що їхали попереду і взап'ять князю, - бо й у городі Івані, і в Треполі, і скрізь, де проїжджав Ярополк, на нього недоброзичливо позирали поляни, вої, що стояли в городах і селах, навіть прості смерди, - не будь дружини, все могло статись з князем на цьому шляху.
Першого дня мчали вони до заходу сонця, вночі перепочили в Іван-городі, вставши рано-вранці, їхали весь день, але й після заходу сонця вже не зупинялись, дружина та й сам князь Ярополк хотіли чимшвидше бути в Києві, шляхом понад Дніпром їхали всю ніч.
Починало світати, коли всі вони, подолавши на стомлених конях Боричів узвіз, зупинились перед стіною Гори. Змінювалась остання сторожа, зарипіли жеравці воріт, опустився й ліг через рів міст.
Воєвода, що вийшов з чорної пастки воріт на міст, довго швився на прибулих, взяв із собою старшину княжої дружини, воєводу Блюда, пішов разом з ними на Гору.
Проминуло чимало часу, а вони все не повертались. Світало, проте ранок був сірий, похмурий, з неба сипалась роса, з-за Дніпра віяв холодний вітер, голоси й звуки, що народжувались десь у тумані, здавались незрозумілими й якимись загрозливими.
Князь Ярополк почував себе недобре. Він зійшов з коня, став під стіною біля воріт, де менше капало, сховав закляклі руки під корзном, то склеплював, то розплющував важкі повіки.
Що почував князь Ярополк у цю годину? Недалеко від нього стояли бородаті, дуже стомлені, роздратовані дружинники князя Володимира, вони говорили про свої родини, яких ніяк не можуть побачити, два дружинники сварились за якогось чорного пса.
На князя позирали з городниць сторожі, піднявши раз і другий голову, він бачив їхні зацікавлені обличчя, один із сторожів - рудий, з великими очима - вишкірив зуби й сміявся.
Нарешті воєвода, що зустрічав їх на мосту, повернувся - він дозволив дружині їхати на Подол, сторожі ж велів пустити на Гору Ярополка.
- Іди за мною, княже! - сказав воєвода. Ярополк з острахом пройшов через ворота, де кроки лунко одбивались у склепінні. Одразу за ворітьми стояв Блюд.
- Іди просто до терема, - звернувся воєвода до Блюда, а сам залишився біля воріт.
Так вони й пішли - трохи попереду Блюд, одразу за ним князь Ярополк.
- Дивно! - промовив князь. - їдемо без гридьби й дружини.
- А навіщо вони нам? - тихо засміявся Блюд. - Добре, що так приймають.
І Ярополк подумав, що так, либонь, краще, - все минуле тепер нагадувало сон, він живий, він буде жити, ось вона - Гора, навкруг усе ще спить, ген пройшли й зникли

читати