Завантажити

Ярополк узяв грамоту князя Володимира, що мала золоту печать, - це був його рятунок, спасіння.
- І про боярство говорив Володимир, - продовжував у цей час Блюд, - воно може безборонне їхати до Києва, працювати на Володимира.
- Працювати на Володимира? - Ярополк підняв голову й тепер уже едверто, злими очима подивився на Блюда. - Що ж, нехай їде, надіюсь, слідом за нами.
- Так, княже, - важко зітхнув Блюд. - Ми поїдемо до Києва вдвох з тобою, разом.
Зовсім стемніло, коли князь Ярополк зайшов до світлиці, де жила в час облоги Родні Юлія. Там було холодно, похмуро, на столі блимав каганець, крізь вікно з Дніпра вкочувався й осідав росою на стіни туман.
- Я приніс з собою корчагу з вином, - сказав Ярополк, переступивши поріг.
- Ти хочеш випити напередодні нашої смерті? - запитала Юлія, що, кутаючись у теплу шаль, сиділа в кутку.
- Ні, я хочу випити з тобою напередодні нового життя, - бадьоро й жваво відповів Ярополк.
- Що сталось? - схопилась Юлія з лави. - Ти маєш вісті з поля, нам допоможуть печеніги? Ярополк безнадійно махнув рукою.
- Що печеніги?! Я маю вісті з города Києва й заутра виїжджаю туди.
- Сядь, Ярополче... - кинулась вона до столу. - Зараз я наллю тобі вина.
Вони разом сіли до столу, Юлія притьма налила келих, допитливими очима дивилась на Ярополка.
- Це наша остання корчага, - спроквола говорив він, - але її не шкода випити... Надіюсь, у Києві пощастить випити не раз і, либонь, ще кращого вина... - він до дна винив свій келих.
- Ти ніби сп'янів, Ярополче... Говори ж, говори, що сталось.
- Так, я сп'янів, і як не п'яніти... Володимир пропонує мені мир.
- Він прислав своїх слів? Але, може, це тільки обман?
- Ні, я посилав до нього воєводу Блюда, нині він повернувся. Володимир згодився зі мною говорити.
- Бережись, Ярополче. У Візантії, я знаю, так роблять і вбивають.
- Ні, Володимир цього ніколи не зробить - я знаю брата...
- Тоді за це справді варто випити. Тепер ти налий келих мені. За що ж ми вип'ємо?
- П'ю за те, щоб щасливо дістатись до Києва, дійти згоди з Володимиром.
- Якої ж згоди ти можеш дійти?
- Думаю, що й надалі залишусь князем, - така була воля отця Святослава, а Володимир не порушить його слова.
- Отже, тоді...
- Так, тоді я залишаюсь, як і він, князем... Нам, звичайно, буде тісно вдвох у Києві... Що ж, я згоджусь, піду князем у якусь землю.
- Десь на південь, ближче до Візантії...
- Ти вгадала мої думки, але Володимир хитрий і може послати мене не на південь, а на захід - у червенські городи або у Волинь.
- І це непогано, Ярополче... Звідти близько до Польщі, Чехії, німців, а там є Феофано - жона Оттона... Проте ти мені не сказав, що буде зі мною, коли поїдеш до Києва.
- Воєвода Блюд домовився з Володимиром, що перші, і то завтра вранці, ми з ним під охороною дружини виїжджаємо до Києва, пізніше ж з воєводами виїдеш і ти.
- За все це, Яронолче, можна випити ще раз. О, яка я рада, що нам нарешті пощастить вирватись з цієї чорної фортеці над Дніпром... Надіюсь, ти сьогодні пробудеш у мене ніч?
- Цю останню ніч я проведу тільки з тобою.
- Боже, яку чудову новину приніс ти мені! Нас з тобою, Ярополче, ще жде щасливе життя.
- Ми будемо щасливі тільки тоді, коли не стане Володимира.
- Разом з тобою ми знищимо колись сина рабині...
Під високою вежею, у якій живе Ярополк у Родні, справді є підземелля, де з кам'яних брил невпинно капає й збирається в криничку джерельна вода.
Ніч. У підземеллі не горить світло, крізь душник у стіні ледь просочується сяйво місяця знадвору, важко вгадати, хто стоїть і сидить тут, - чути тільки голоси.
- Які ж вісті з Києва, що привіз?
- Я говорив з Володимиром - він згоден прийняти Ярополка й укласти з ним мир, - відповідає Блюд.
- А про нас говорив?
- Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму і його бояр.
У підземеллі панує мовчання, але воно, либонь, більш красномовне, аніж слова.
- А як у Києві? - лунає здавлений, хрипкий голос.
- Все, як було.
- Стоять наші тереми, двори, кліті?
- Усе однаково.
- Любо в городі Києві! Гора, тереми, двори, кліті, жони, діти...
Крізь душник струмує місячний промінь, він попадає на обличчя воєводи Воротислава, освітлює його великі темні очі, гострий, з горбинкою ніс, довгі вуси, під якими видно тонкі, стиснуті уста.
- А про віру ти говорив, Блюде?
- Говорив... Сміється князь: у мене, каже, за стіною города стоять боги всіх земель, аще хто захоче, може поставити ідолище Христа...
- Христос не ідолище, - лунає в кутку, - його не поставиш, він у серці - без нього нині не проживе ні князь, ні смерд.
Воротислав дивиться, хто це сказав.
- І Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо чи так говорю?
- Так, боярине, допоможемо.
І тоді Блюд, що причаївся в кутку, запитує:
- Це все так, бояре, і я все зроблю в Києві. А як бути з князем

читати