Завантажити

- слідом за князем, також на коні, їхав з мечем біля пояса Тур. "Що сталось, як він тут опинився?" - подумала вона, жахаючись, що Тур її побачить. Проте це була одна тільки мить, гридень не дивився на неї.
- Слава! Слава Володимиру! - лунало навкруг. Не кричала тільки мати, що любила його більше, ніж усі ці люди. Вона жадібно вдивлялась у рідне, таке миле її серцю обличчя, стежила за кожним його рухом, ловила погляд очей, а коли проїжджав мимо, схопилась за стремено, пройшла, нікому не відома, поруч, так близько, кілька кроків, і це була їй нагорода за всі сльози й муку.
 
7
 
Біля воріт Гори князь Володимир зупинив коня й повільно встав з сідла. Спішувались і воєводи, ринді, гридні, вся дружина.
Князь віддав вуздечку стременному, повільно ступив уперед, зійшов на міст, став перед ворітьми, глянув на стіни й вежі, де не видно було сторожі.
Він ішов через ворота з непокритою головою, пильно дивився навкруг, де так добре все знав, де сходив кожен камінець, за ним крокували воєводи й тисяцькі полунощних земель, гридні.
Гора вразила його. Безмов'я й тиша. На требищі в кінці Гори не палав вогонь. Нікого не було видно біля теремів бояр і воєвод, що тягнулись праворуч і ліворуч, скрізь стояли покинуті напризволяще вози, блукали воли, коні...
Не встигли вони пройти від воріт до княжого терема, як із дворів то тут, то там почали витикатись старі бояри, тіуни, огнищани, на требищі з'явився головний жрець Перуна, - усі ці люди оддалік з побоюванням дивились на князя та його дружину, дивувались, що на Горі так тихо, рушили вперед, підступили, стали проти Володимира.
Володимир дивився на цих людей, багатьох з яких знав... Втім, знав він їх давно, в юні літа, з того часу чимало води збігло Дніпром, багато подій сталось у землях Русі й тут, на Горі. Хто нині ці люди, з ким вони - з Ярополком чи з ним, - темна була раніше, темна й зараз Гора.
- Чолом тобі, княже! - залунали голоси.
Він привітався з ними, перекинувся з одним-другим боярином словом, теплою посмішкою підбадьорив головного жерця, оточений своїми воєводами, рушив до терема.
І враз ожив, зашумів, загомонів терем, князь і воєводи пройшли на верх, зупинились у Золотій палаті перед доспіхами давніх князів.
Тихо було в палаті, князь і вся його старша дружина стояли мовчки, вранішнє світло вливалось у вузькі вікна, зігрівало холодні доспіхи, тьмяно грало на золоті й сріблі щитів, мечів, шоломів.
Тут була зброя не тільки давніх князів - край усіх доспіхів, майже біля дверей, висіли меч і щит, які він одразу ж пізнав, - меч і щит отця його Святослава. Володимир ступив ближче до стіни, зняв з кілочка меч, вийняв його з піхов.
Блискуче лезо обоямогострого, дуже довгого меча, який робили роднянські кузнеці; видно було кілька щербинок - пам'ять жорстокої січі, може, останньої сутички на Хортиці.
Вкрай схвильований, він підняв обома руками меч, доторкнувся устами холодної криці, вклав меч у піхви, знову почепив на стіну.
А життя йшло, брань з Ярополком ще не була закінчена, з стін було видно, як ідуть на південь полки, а Дніпром пливуть і пливуть лодії, на Гору один за одним приїжджали гінці, які повідомляли, що піше військо й лодії Ярополка проминули вже Вітичів, наближаються до Треполя.
Князь Володимир повертає назад гінців, велить полкам гнати далі ярополківців, а зупиняться - оточити їх і дати вість до Києва.
У князя Володимира й старшої дружини, що залишилась у Києві, було багато діла - гінці повідомляли, що Ярополк проминув Треполь і рушив на Родню, полки Володимирові посувались нижче й нижче понад Дніпром, туди ж поспішали й лодії, проте доводилось тримати сторожу й у полі - на схід і захід від Києва - пильнувати на Подолі, в передградді, на Горі, - ворог стояв недалеко.
Тільки надвечір Володимир з небагатьма воєводами зайшов до стравниці, щоб поїсти. Там уже був застелений стіл, стояли різні страви, вино в корчагах, а зустрічала їх, низько схиливши голову, жінка в білому платні.
- Чолом тобі, княже! - прозвучав тихий голос.
- Будь здорова, - відповів князь.
Жінка підняла голову, й він пізнав її - це була, немолода вже тепер, та сама Пракседа, яка заступила колись тут, у стравниці, місце його матері - ключниці Малуші.
Він дивився на неї довгим і пильним поглядом. Боляче? Так, Володимиру було дуже боляче й смутно в цю хвилину, жінка-ключниця в білому платні нагадала багато.
- Чи є в тебе чим погодувати нас, ключнице?
- Є, княже... Я давно все приготувала.
- Чому ж не горить вогонь?
Пракседа розгублено поглянула туди, куди дивився князь: на жертовник, застелений грецьким червоним килимом.
- Хочу принести жертву, - суворо сказав князь Володимир. - Приготуй усе!
Ключниця метнулась, скинула килим, побігла до очага й принесла звідти жару.
Князь Володимир, не сідаючи за стіл, ждав з воєводами, коли вона закінчить, потім узяв по частці від страв і кинув на жар. Легкий димок повився над жертовником, спалахнув

читати