Завантажити

лапотників-новгородців. Буде йому й тепер на Горі як синові рабині...
Сухе, стомлене обличчя Ярополка смикалось від болю. Він ступив кілька разів по світлиці, і в тиші терема звуки його кроків лунали, як грім.
Тікати в Родню?
 
4
 
Кілька днів і ночей тікало з Києва воїнство князя Ярополка. Полк за полком, тисяча за тисячею вої, зібрані з земель Сіверської, Деревської, Полянської, княжа гридьба виходили з Києва, скрадаючись уночі, прямували лісами й ярами понад Дніпром до Треполя, там збирались, щоб ждати князя з дружиною.
Виходили з Києва не тільки вої - разом з ними на возах, запряжених волами й кіньми, навантаживши туди всякі добра, тікали з города воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни й ябетники, купці.
Ще в одну ніч Ярополк вирядив з Києва жону Юлію - сама вона їхала в закритому візку, охороняли її кількасот вершників - гриднів князя.
Це була дуже небезпечна, ризикована втеча, в городі й на валах над Щекавицею залишалось зовсім небагато полків, вої князя Володимира легко тепер могли зламати охорону, копієм взяти Київ.
Проте князь Ярополк і старша його дружина були до цього готові - вони не шкодували людей, що сиділи в ровах над Щекавицею, скрізь по горах, на березі Почайни й на самій Горі, - це були приречені люди, вони мали вмерти за те, щоб жив князь.
Сам же Ярополк і старша його дружина робили все для того, щоб врятувати власне життя: на березі Почайни стояли споряджені в дорогу лодії, день і ніч на них з веслами в руках сиділи гребці, в стайнях на Горі увесь час стояли осідлані коні, кількасот гриднів ждали біля воріт, щоб супроводжувати князя чи на лодіях, чи комонно.
Так прийшла остання ніч. Князь не спав. У теремі панувала тиша, ніде не горів вогонь, один світильник блимав у сінях, де товпилась старша дружина й куди увесь час прибували гінці з Подолу. Вони повідомляли, що на валах тихо, в стані Володимира не чути нічого...
Багато, дуже багато було діла у воєводи Блюда. Вивезти бояр, мужів ліпших Гори, зняти з валів у передградді і послати понад Дніпром воїв, - добре, що Блюд раніше про це подбав, усе приготував. Але дісталось і цієї ночі...
Усе своє життя Блюд дбав, - так думали люди, - про когось - князів, княжичів, Гору. Насправді ж думав він тільки про себе.
Навіть жони своєї Блюд не любив, а дітей не мав - про кого ж міг турбуватись і дбати воєвода?
У домі його було всього вдосталь, мав Блюд багато золота й срібла й за всякої нагоди й за всяку ціну намагався примножити своє добро.
Цієї ночі Блюд забрав з княжого терема, навантажив на подію й послав до Родні під охороною гриднів усю скотницю Ярополка - так велів князь, саме там вона була потрібна.
Але не забував Блюд і про себе - згинаючись під вагою, одніс додому, закопав під грушею, що росла на межі його дворища з воєводою Воротиславом, один міх з золотом і сріблом...
Була пізня година ночі, коли князь Ярополк разом з Блюдом, воєводами й кількома десятками гриднів проминули ворота Гори, переїхали міст, стали спускатись Боричевим узвозом.
Воріт за ними вже ніхто не зачиняв, моста ніхто не піднімав - на Горі нікому було це робити, - порожня, холодна, темна Гора лишалась за князем Ярополком і його дружиною.
Порожньо, холодно, темно було й там, куди вони прямували - в передградді й на Боричевому узвозі.
Але що трапилось? Чому це раптом зупинив князя Блюд, куди він дивиться, що бачить у пітьмі ночі?
- Ой княже, лихо! - скрикнув Блюд.
Усі вони на якусь хвилину зупинились і прислухались.
Від Подолу долинув крик великого множества людей, глухі удари, в темряві спалахнуло чимало вогнів.
Кілька вершників мчали на конях угору Боричевим узвозом. Воєводи й гридні вийняли мечі.
- За Подолом іде січа! - зупинився біля князя Ярополка тисяцький Путша. - Це смерди з'єднались з воями Володимира і б'ють дружину на валах.
Блюд і воєводи оточили Путшу.
- Звідки вони зайшли? Де стоять? Чи є вої на березі Почайни? Чи вільний ще Боричів узвіз?
Путша ще раз відповів, що січа йде на валах, а на берегах Почайни тихо, Боричів узвіз ще вільний.
Та їм і самим було видно: вогні - чимдалі їх було все більше й більше - палахкотіли на валах, на Подолі біля торгу.
- Швидше! До Почайни! - заволав Блюд.
І всі вони, оточивши Ярополка, стали спускатись Боричевим узвозом до Почайни. У примарному багряному відсвіті вогнів з Подолу було видно, як, сторожко перебираючи передніми ногами й присідаючи на задні, бредуть у чорну пустку ночі коні, як сполохані князь, воєводи й гридні позирають і позирають на Подол.
Коли вони доїхали до кінця Боричевого узвозу, вогні смолоскипів були близько, недалеко чулись крики людей, шум стояв над усім Подолом, вривався в передграддя.
Тільки тут, у кінці Боричевого узвозу, над берегом Почайни, було ще тихо, темним-темно, і вони, як у ворота рятунку, кинулися в цю темряву, в якусь мить опинились на березі.
Важко сказати, що робилось тоді тут на лодіях. І князь Ярополк, і

читати