Завантажити

вогнище, стіни і зброю, поміст: і коли б хто міг у цю хвилину бачити його обличчя, той би помітив, що на ньому відбилось якесь неймовірне здивування, незвичайна цікавість і ще щось, схоже на радість.
Може, князь Володимир остиг на вітрі, а в хижі було захисне, може, після довгого шумного й запеклого бою його вразив спокій цього куточка; сам князь Володимир не знав, що з ним сталось, не розумів, чому зупинився й стоїть біля порога, але не міг іти вперед, - дивні, незрозумілі почуття охопили його.
- Хто там є? - пролунав раптом у хижі голос. Здригнувшись, ніби прокидаючись від марення, князь Володимир подивився на холодне вогнище, побачив за ним обличчя старої сивої людини, здивовані, ніби перелякані очі, що були прикуті до нього.
- Володимир, син Святослава, - відповів князь. І ще побачив князь Володимир, як раптом старий чоловік, що лежав на соломі за вогнищем, підводиться, встає, - дуже блідий, з глибокою раною на голові, босий, у білих ногавицях і білій сорочці, - дивиться запаленими блискучими очима на князя Володимира, а кілька великих сльозин викочуються з його очей, швидко течуть по щоках і, як єдина й остання жертва, яку він ще міг принести, падають у родинне вогнище.
- Такий, як і батько твій Святослав! Любий ти мені, княже Володимире... Кланяюсь тобі! - сказав Микула.
- Але хто ти єси? - голосно запитав князь Володимир. - І чому ти весь у крові, поранений?
- Я Микула, син Анта, онук старійшини Воїка і сам старійшина по слову свого батька, - відповів старий. - Та нині вже старійшин немає, Ярополк зламав старий закон і покон, мене поранили його вої, коли ми йшли їм взап'ять, щоб допомогти тобі, Володимире-княже. Проте зараз мені не боляче, не бійся, не бійся мене, княже.
І він справді не відчував болю, в нього з'явилась сила, він стояв на ногах твердо.
- А батька твого, князя Святослава, я знаю, пам'ятаю, - говорив Микула. - Ми з ним разом воювали, аж на Дунаї були... Ромеї, о, вони й досі, либонь, пам'ятають наші мечі! На острові Хортиці ми з твоїм батьком у останню ніч говорили, і помер він на моїх очах...
Минула замовк, бо йому важко було дихати, у нього підкошувались ноги, але він хотів вистояти і сказати все, що думав.
- Через те я й проти Ярополка пішов... Ти, княже, чуєш наше слово, ми за тобою, супроти Ярополка. От тільки горе в мене: жони не стало, Вісти, вбили її ярополчі...
Князь Володимир подивився туди, куди був прикутий погляд Микули, і побачив під стіною тіло мертвої жінки, що сиділа по покону - обличчям до порога.
- Я її поховаю, - стримуючи сльози, говорив Микула, - до заходу сонця, щоб душа її попала ще завидна на Перунові луки... А сам? Що мені лишається? Немає жони, дочка моя Малуша...
Він не кінчив, замовк, схопився раптом за серце.
- Малуша! - крикнув князь. - Почекай, чоловіче, поживи, поживи ще, Микуло! Що за дочка в тебе Малуша, де вона?
Микула не відповів Володимирові. Він, либонь, хотів щось сказати, але не міг, кров одлила враз від його обличчя, очі дивились за двері, на Дніпро й луки... Простягнувши вперед руки, він хитнувся, впав на підлогу, занімів.
Князь Володимир мовчав. У хижі настала неймовірна тиша, стало холодно, порожньо, як буває тоді, коли раптом у людини зникає найдорожче.
У тиші князь Володимир ступив уперед, зупинився над тілом Микули, зняв з своєї шиї золоту гривну й поклав її на серце Микули.
- Мужі мої! - промовив він старшині й гридням, що входили в хижу. - Ось лежить воїн Микула, син старійшини Анта, а ось жона його Віста. Ми поховаємо їх отут за городищем, де лежать наші предки, по старому покону, його - як воїна і старійшину - з мечем, щитом і золотою гривною.
Там, у білих пісках під Любечем, лежать кості воїна Микули, поруч із ним - щит і меч, в ногах вірна жона, що мала в світі ім'я Вісти... Вічна їм пам'ять.
 

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
 
1
 
Чимдуж тікав із дружиною своєю після любецького побоїща до Києва князь Ярополк. Обома берегами в полі йшли його піші полки. Лодійне воїнство, яке увесь час наздоганяли, завдаючи йому великої шкоди, варяги, удень і вночі пливло Дніпром, комонники прикривали спину.
Воєводи радили Ярополку зупинити своїх воїв, прийняти бій спочатку в гирлі Прип'яті, пізніше - Тетерева і, нарешті, біля Вишгорода, але він - роздратований, сердитий, поглядаючи на голі жовті коси, лози над берегами, лодії, що пливли й пливли Дніпром, - велів полкам відходити далі й далі, сам летів на коні попереду старшої дружини.
Поруч з князем увесь час скакав воєвода Блюд.
- Воєводо мій! - говорив Ярополк, коли вони з Блюдом одірвались від дружини й спроквола їхали зеленим лугом над Дніпром. - Скажи мені, як і чому так сталось під Любечем? Ми зібрали кращих воїв земель, на чолі їх стояли ліпші воєводи, перемога належала тільки нам, ми перемагали, вже лави Володимира схитнулись, близько був і кінець січі. Я, тільки я мусив перемогти.
- Син рабині вельми хитрий, - зупинивши коня, відповів Блюд. - Він веде з

читати