Завантажити

тебе... Чуєш, мій єдиний і коханий! Так, виходить, судили боги...
Вона поцілувала його. О, який щирий, пристрасний був останній поцілунок Рогніди!
Князь Володимир вийшов з палати, проминув кілька переходів, де стояли озброєні вої, і потрапив до стравниці. Там уже приготували сніданок, в зборі була старша дружина. Проте ніхто не сідав до столу, всі привітали князя і тільки тоді, коли він сів, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.
- Не будемо затримуватись, дружино! - сказав Володимир. - Дорога нам далека.
Вони їли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотів їсти, взяв кілька шматочків в'яленої конини, запив її медом.
Прийшов час залишати Полотськ. Князь і воєводи вийшли у двір, щоб сісти на коней, прямувати до річки, а там лодіями й далі.
Їм не так швидко пощастило виїхати. У дворі біля терема, де стояли розбиті вози, валялись посічені шоломи, поламані списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгі темні платна й високі ремінні чоботи людей. Тільки-но князь з'явився на ґанку, вони стали низько йому вклонятись, загомоніли:
- Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.
- Я слухаю! - зупинився на сходах Володимир і дав знак, щоб хтось із старших полочан підійшов ближче до нього.
Наперед ступив сивобородий чоловік, на обличчі якого темнів широкий шрам.
- Княже Володимире! - почав він. - Ми зібрались тут - полотські воєводи й бояри, - а множество люду стоїть за стінами града, щоб сказати тобі, як багато натерпілись від свіонських конунгів, як багато зла побачили від князя Регволда... Праве діло ти зробив, покаравши його. Але докінчи справу, княже. Одвіку ми були з Руссю, мали своїх руських князів, дружбу з Київ-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають іти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! - Закінчивши цю мову, сивобородий чоловік ще раз низько вклонився князеві, слідом за ним схилили голови й бояри та воєводи, що стояли в дворі.
- А ще волимо, - загомоніли вже в дружині самого князя. - Зроби суд над головниками, що хотіли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своєю їх покарати.
- Добре! Буде так, як просите, - відповів князь Володимир. - Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пізніше побуваємо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воєводу новгородського Путяту, що діятиме по слову моєму і з вами разом стоятиме за Русь.
- Спасибі, княже Володимире! - залунали навкруг голоси.
- А головників покарай... Зроби суд, княже! - не вгамовувалась дружина.
Князь Володимир зняв шолом з своєї голови, подивився на людей, що заповнювали двір, на долину за городом, голубе небо, сонце.
- Багато смерті наокруг, - промовив він, - і нє хочу її примножувати... Нехай буде не смерть, а життя - велю всіх головників випустити, нехай ідуть і кажуть, чи справедливі руські люди. Дочку ж князя Регволда Рогніду, що робила так, як підказував їй закон: хотіла помститись за батька й братів, але не змогла цього зробити, а нині вночі мене роззула, - милую, залишаю в теремі як жону свою й княгиню.
На високій стіні Полотська, край заборола, спершись на поручні, стояла й дивилась на осяяну вранішнім рожевим промінням долину перед собою жінка в темному платні - це була Рогніда.
Вона бачила, як із воріт города виїжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, їй було видно, як на березі вої сіли в лодії й попливли до ріжка, де вода Полоті зливалась з Двіною, а полочани стояли й привітно махали їм руками.
Але між усіма цими людьми Рогніда бачила тільки князя Володимира, що виділявся нібито з-поміж інших одягом своїм, зброєю, був - так здавалося Рогніді - вищий, ніж інші, кращий, ставніший. Ось він виїхав на чолі своєї дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стіни Полотська, ось рушив далі по долині, зупинив коня на високій кручі й ще раз подивився на город, а от ступив, сів у лодію.
Глибокі й складні почуття хвилювали душу Рогніди в ці хвилини. Вона пригадувала недавнє минуле, коли в палаті отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бій під стінами города й у дітинці, коли загинули батько її й брати, трупи їх під чорним знаменом у лодії на Двіні...
Нарешті ще одна, минула, ніч, коли Рогніда намагалась помститись князеві-трелу, що вбив її батька й братів, а потім сама прийшла до нього в палату, роззула, відповіла поцілунком на поцілунок, була з ним всю ніч в одно тіло...
- І я його полюбила, полюбила довіку, - зривалось з її уст. - Як же, як я могла це зробити? Мій коханий - вбивця отця мого й братів. Він поїхав і ніколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крім сорому? Яку кару мушу прийняти?! Ні, смерть, тільки смерть. Боги, боги, допоможіть же мені, прийміть стомлену дуіїіу!
Висока й крута стіна Полотська, гостре околля чорніє внизу, на дні і схилах наокруг рову. Кинутись туди - і кінець, обірвуться важкі думи, припиняться невимовні муки, вона

читати