Завантажити

княжим стільцем.
Потім у дверях палати залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.
- Чолом тобі б'ємо, княже, і всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.
- Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! - відповів на це князь. - Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?
- Супротивний вітер рвав наші вітрила, - вирвалось у Михала, - а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.
- Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнів Володимир.
- А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.
Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:
- За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.
- Ви бачили його? - запитав Володимир.
- Бачили, - заспішив Михало, - сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як. уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.
І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.
- Чого ж ти замовк?
- Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.
- І що відповів Регволд?
- Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю...
Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.
- Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! - закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.
Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.
- Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.
- Він сказав непотрібні, дурні слова, - промовив у тиші, що після цього настала, Михало, - і мені негоже їх говорити.
- Ні, говори! - велів Володимир.
- Князь Регволд, - рішуче почав Михало, - сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти - з Новгородом чи Києвом.
- І вже він обрав?
- Так, княже, обрав, бо діє в'єдно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.
- Що ж ти замовк?
- Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди.
Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.
- І на тебе вони образу клали, - закінчив Михало. - Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині...
Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.
І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - сліпий.) на одно око.
- Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в'єдно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда...
- То правда, правда! - загомоніли всі в палаті. Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.
- А ще я скажу, - закінчив він, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся він до Володимира, - то й веди нас тепер за собою.
- Підемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали воєводи й бояри.
У палату долинули протяжні звуки дзвону - збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.
Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.
Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з подій, далекий смутний спів.
- От і все

читати