Завантажити

тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.
- Хто?
- Брати мої - Бразд i Сварг.
- За що?
- А от за це, - розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище. - Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили...
- I ти їм усе вiддав?
- Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, - вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду.
- А собi що взяв?
- Ого, - вiдповiв батько, - i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми її собi, Добрине. Для тебе берiг.
Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки - Ант, Улiб, Воїк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiєю, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, - а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiєю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами* (*Барма, бармиця - сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним висiв дерев'яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, - а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч - набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.
- Спасибi, отче, - вiдповiв Добриня батьковi. - Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.
- Чому ж не знадобиться? - замислився Микула. - Зброю в домi добре мати.
- Про iнше думаю я, отче, - повiв далi Добриня, - обiкрали тебе брати, все забрали.
- Мабуть, так, - зiтхнув Микула. - Отень двiр, говорили, тобi... От i є... Усе нiби є - i нiчого немає. У клiтях - порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоїть.
- То, може, я пiду до Сварга й Бразда?
- Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє... по покону...
- Так чим же я тобi можу помiч дати? - запитав Добриня.
- А що менi допомагати? - вiдповiв i навiть засмiявся Микула. - Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазяїн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.
- Ми проживемо, сину, - додала й мати.
- От тiльки Малушi жаль, - замислився Микула. - Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг - умикнули б дiвчину з нашого роду. А так... ну що ж, у неї руки також добрi, де будемо ми, там i вона.
Малуша, що сидiла напроти батька й поволi сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розумiла тiльки одно - їй бажають добра.
Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло серце - адже справдi жде її тут, у Любечi, зла доля; що краса дiвоча, коли посагу немає.
I через те що мед трохи вдарив у голову Добринi, а хотiлось зробити сестрi добре, вiн сказав:
- А що, коли я вiзьму Малку до города?
- Що ти мовиш, сину? - навiть не зрозумiв батько.
- А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зi мною до Києва, Малко? - звернувся вiн до сестри.
Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер вона зрозумiла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.
Вiдповiсти на це питання дiвчинi було нелегко: вона звикла робити тiльки те, що загадує батько, i тепер повернулась до нього, поглянула батьковi в очi.
- Ну, Малко, - вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, - думай сама, що робити. Чи хочеш до Києва?
- Хочу... - тихо сказала Малуша.
- Отак i буде, - сказав Добриня, - вийдемо до Днiпра, сядемо на якусь лодiю, поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми iз золотими верхами, а на стiнах - вої iз знаменами, а мiдянi били б'ють та б'ють... I такi руки, як у тебе, знадобляться, - бояринею не будеш, а на боярських дворах вiзьмуть...
Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й Малуша розповiдь про город Київ i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не вистачило бiльше снаги й хисту, i вiн кiнчив:
- То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо їхати...
 
Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду, що встане сонце, i сяде вона в лодiю, попливе до Києва.
Але все це, мабуть, правда. У хижi тлiє вогнище, червонкувате його промiння освiтлює стiни, помiст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит, спис... Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для неї, зав'язала в убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.) - доведеться ж Малушi

читати