Завантажити

Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:
- Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..
I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.
- Так чому ж мовчав? - промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. - Сказав би, то воздвигли б славу... - Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: - А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.
 
У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi - хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними - не бувало. Одвести її в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, - але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своєї хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдає: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.
I тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши її пiд щитом на конi.
Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев'я, постояв, почухав п'ятiрнею волосся, винувато сiв.
- Щось ти невеселий? - почав Тур, дивлячись на Добриню.
Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але Тур не жартував - великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.
- А чого ж менi бути веселим? - роздратовано сказав Добриня. - Вдома сестрi жити несила, як її довiз сюди - не знаю, як обдурив сторожу - сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?
- Ти не май зла на мене, - сердечне промовив Тур. - Сказав уже - не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це.
Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п'е та гуляє, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, - глузуй, гридне, з людей, з себе самого насмiхайся, може, завтра ворон у полi закряче над тобою.
- Гаразд, Туре! - тихо промовив вiн. - Не винувать себе, i я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею - не знаю. Вона в мене молода, нiде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в нашi хижi?
- Нi, - вiдповiв Тур. - У гридницi i в наших хижах її не покладеш: дiзнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводi, а тодi з нею хоч у прiрву... А ти, Добрине, не знаєш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?
- Коли б то знав...
- I я не знаю, - зiтхнув Тур. - А що, - замислився вiн, - коли б поклали ми її у стайнi на сiнi?
- Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi, княжi слуги.
- Правда, Добрине, - згодився Тур. - Там сестру побачать i скривдять.
Обоє замовкли. Добриня безнадiйно дивився на город, на требище, де загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.
- А що, - опустив раптом голову й засмiявся Тур, - коли ми покладемо Малушу коло себе?..
- У хижi? - щиро здивувався Добриня.
- Та нi ж, - перебив його Тур. - У хижi не можна, покладемо її над хижею...
- Де?
- У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кiнцем своїм спирався на дах хижi, другим - на гiлку старого дуба. - Адже там, бiля голубника, є закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.
Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi, всi дуже любили голубiв. Зробленi з дерева, прикритi дашками голубники для них стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник i над їхньою гридницькою хижею, а бiля нього закамарок, куди взимку для голубiв зсипали зерно.
Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не їв, вони вважались божою птицею, вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.
- Справдi, - згодився Добриня. - У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нiчого не скаже.
- А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити... Адже так, Добрине?!
- Буде такi - згодився Добриня. - Це ти добре придумав. Буде так!
 
I Малуша тiєї ночi спала у закамарку бiля голубника. Увечерi вона попоїла разом з братом

читати