Завантажити

очима, в яких палахкотiла мста, iз закушеними до кровi устами, хижу, злу, нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравницi.
Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й кволiсть зникли, поралась вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирiшила ключниця перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на Горi, а й на княжих дворах - у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина не раз говорила княжим тiунам, просила привезти кiлькох дворянок - метких, вправних, красивих, а сама ключiв iз своїх рук не випускала.
А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з усiх князiвств i дворiв везли на Гору всяке добро - жито, мед, вiск, в'ялену й посолену рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла своїми ключами бiля житниць, медуш, бертяниць* (*Медуш i, бертяницi - клiтi, де ховали мед, бортi (вулики).), хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими. Так вона згадала й про голубники - треба було й для птахiв запасти зерно, подивитись, чи не повибивалися там стiни.
До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з ними - крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до голубника, пiднялась драбиною до закамарка, вiдчинила дверi...
I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла, бо в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.
- Хто це? - прошепотiла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднiв.
- Це я, - почула вона тонкий дiвочий голос.
- А злазь-но сюди! - сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.
Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина, якiй на вигляд було не бiльше як п'ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була сама тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.
Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина була дуже перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так її настрахала. Яринi сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.
I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з'явилось це дiвча тут, де живуть гриднi.
- А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, - промовила Ярина.
Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо Ярина помiтила, що в неї тремтить все тiло.
- Ну, чого ти боїшся? - якомога ласкавiше додала ключниця. - Я тобi не зроблю зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче.
- Ти звiдки? - запитала Ярина.
- З Любеча, - вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.
- А як звуть тебе?
- Малка.
- Бачу, що малка. А чия?
- Добринина.
- А чого ти опинилась на Горi?
- Брат Добриня привiз...
Але в цей час почулись кроки, i на стежцi з'явився Добриня, що нiс сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як i вона їх, не дуже долюбляли, вiн хотiв привiтатись та й обминути її. Але ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про його грiх!
Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже нiщо не загрожує, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими - лукавими - очима.
- Слухай, гридне, - промовила тодi Ярина. - Та що ж то є за дiвчина?
Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:
- Це моя сестра.
- Так чому ж вона тут? - ключниця показала на голубник.
Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.
- А що я мав робити? - показуючи на дiвчину, запитав вiн. - Поїхав я нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд Ант... та ось ще сестра Малуша... Приїхав я, подивився, дiда Анта немає - помер вiд печенiзької стрiли, все добро дiда добрi вуйки забрали, батько й мати голоднi, назi, i оця - Малуша - загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!
Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
- От я й привiз її сюди, - сказав Добриня. - Нехай, думаю, буде бiля мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз, замислився: що менi з нею дiяти? Роботу знайти - а де, жити сестрi треба, а куточка немає. От з гриднями надумали - нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисцi.
Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старої ключницi, їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповiв про свою сестру, подобалась їй i сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.
I ще вiдчула Ярина, як болять у неї всi костi, пригадала розмову

читати