Завантажити

з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на пiдмогу собi брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.
- А що, - замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, - коли б я взяла твою Малушу до двору? Там i для неї робота знайдеться.
- Матiнко ключнице, - крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й цураються Ярини, - та коли б ти взяла її до двору, я б тобi дякував, доки живу, довiку!
- Не треба менi дякувати, - зiтхнула Ярина, - там, у дворi, дiвчинi також буде нелегко. Поки мала - небагато роботи з неї запитаю, бiльша стане - ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?
- Не боюсь, - тихо вiдповiла дiвчина.
- То приведи її завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малушi.
- Є сорочка! - радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
- Буть по цьому, - промовила ключниця й рушила стежкою до терема.
 
4
 
Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув Малушу в плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись вiд холодного повiтря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очi.
- Ходiмо, Малко, скоро вже день... - почула вона знайомий голос.
Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю Ярину i коли Добриня пообiцяв їй вранцi привести сестру до княжого двору.
- Я зараз... зараз... - прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темрявi знайшла вузлик - материн дарунок, - швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевiрила, чи не повипадали з вух її усерязi* (*Усерязi- сережки.) iз зеленими камiнчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.
- То й пiшли! - глухо сказав вiн.
Було непривiтно, похмуро, сiро. Iз-за стiн города, вiд Днiпра, виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.
Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи її летiли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високi свiтлицi, княгиню Ольгу й рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей, назви яким не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.
Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла - нiхто її не помiчав, коли говорила - голосу її не було чути.
- Ти ж слухайся Ярини, - тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. - Жона вона могутня, дужа, у неї ключi вiд усiх теремiв - ключниця самої княгинi Ольги.
- Я слухатимусь, - вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi, з якої бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.
Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня їх знав, це були його ж друзi - гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома словами. А потiм Добриня взяв Малушу за руку й швидко повiв її округ княжого терема, на задвiрки.
Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля клiтей ворушились постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди у вiконницях i дверях свiтились вогники.
На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
- Ти стiй тут, - сказав вiн, - i жди мене.
I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.
Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привiв її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбiльше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не вiзьмуть до княжого двору... I через те почала тремтiти вiд холоду, вiтру й дощу так, що аж зуби цокотiли.
Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через короткий час постать Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша побачила постать жiнки, з якою вони напередоднi розмовляли в саду, - могутньої, дужої ключницi Ярини.
- Малко! - крикнув у темряву Добриня. - А йди-но сюди!
Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав з хижi.
- Ходiмо, Малко! - озвалась до неї ключниця, перебираючи ключi бiля пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли його кроки, а Малуша зайшла до хижi.
Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла i який уявляла таким високим, блискучим...
Але де подiлися мрiї Малушi?
У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його свiтлi вона побачила темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого викочувався через широкий комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк. Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.
- Диви, як ти прибралась! -

читати