Завантажити

вiдповiдає священик. - Все вiд бога - князевi корона, слава й честь, воєводi - своє, боярину - своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим - йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола - вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.
Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її з'являються лагiднiсть i покора.
- Молись, княгине, - чує вона тихий, але владний голос священика.
Вона стає на колiна.
- Молись, - каже священик. - Вiн захистить тебе й захистить Русь.
Княгиня Ольга починає бити поклони.
- I хрести їх, - долiтають до неї слова пастиря. - Приведи їх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.
- Не можу, - одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. - Сама - вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.
- I навкруг тебе багато християн, - каже священик. - Уже сто лiт у Києвi стоїть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарiї. Є церква наша й у Новгородi...
- Вiдаю, - дивиться вона на образ Христа, - i знаю, що iде Христос по Русi, призрiває багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всiх людей моїх не можу. Безлiч-бо їх живе в старiй вiрi, хоче старого покону. Боюсь я їх.
- Молись за те, щоб сяйво Христової вiри швидше зiйшло на них. Ти багато зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в їхнiх душах. Молись, молись, княгине, - говорить священик, i обличчя його суворiшає.
Вiн сам стає поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i стiкає великими краплинами свiча.
 
РОЗДIЛ ТРЕТIЙ
 
1
 
Онук Анта Добриня служив гриднем у дружинi київської княгинi. Вiн швидко дiзнався вiд любечан, якi часто приїжджали до Києва, про смерть старiйшини-дiда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.
 
Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Києвом. Вони брали своє, частину давали вiд себе Києву. У близьких же землях - Полянськiй, Деревлянськiй, Сiверськiй - господарями були не тiльки мiсцевi князi, а й княгиня Ольга - над Днiпром i Десною у полi, в лiсах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужiв з дружинами. З однiєю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.
Хвилюючись, у лодiї, якою купцi з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.
Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами - хижу рiдного дворища.
Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег. Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.
Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.
Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi.
- Хто тут є? - гукнув у пiвтемряву.
- А кого тобi треба, чоловiче? - пролунав голос з глибини.
Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi.
- Я - Добриня! - крикнув вiн.
- Сину! - закричав тодi й Микула. - Я ж думав, це Бразд або Сварг.
Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.
- А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадiйно махнув рукою.
- Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вiсто, - звернувся до жони, - приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi є ще одна корчага.
Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiлої свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча...
Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.
- Отак батька Анта й не стало, - почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. - Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.
- Його поховали як слiд? Зробили тризну?
- Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд... Зробили й

читати