Завантажити

щоб жити в мирi, любовi й дружбi? Княгинi Ользi здається, що коли вона побуває в Константинополi, то домовиться про все з iмператорами i добро й тиша прийдуть на Руську землю.
Iнше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все стоїть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до неї, здається, долiтає останнiй його крик: "Княгине, помилуй!"
I думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть i ведуть зв'язаних людей, вимагають у неї суду й правди...
Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це не дивувало, бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить чинити суд i правду.
Княгиня Ольга пригадує покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн устрояє землю.
Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригадує, як рiшуче й безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли син не корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За смерть вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла єси на стiл, судяй правду...
Але що є правда i як творити суд, коли все бiльше й бiльше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русi i в самому стольному городi Києвi?!
Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа пiдiймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозi вони подiлити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен iз них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку водилося в Руськiй землi?
Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? - о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? - i її руськi люди - хай тiльки хто посягне - зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено - клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, - скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахається, - що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?
А проте княгиня Ольга розумiє, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiє взяти своє, кожен з них зумiє дiстати, що йому треба, й вiд князя.
Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди - це рядовичi* (*Рядовичi - люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи - тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'ї люди, це вони лiзуть у житницi воєвод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!
А хiба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межi її земель, роблять перетеси в її лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?
Княгиня розумiє, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь - нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу - бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини - а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран - тепер хваляться добром своїм i достатками.
Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах її, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров'ю.
"Але ж, - думає княгиня Ольга, - Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв - то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..."
Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Київ-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.
Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити - приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'їхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятської землi, устрояла Руську землю.
Так чому ж ця земля нинi

читати