Завантажити

про себе, - той наш ворог.
- То й мати моя, княгиня... - схиляється до самого вуха княжич Святослав.
- Нi! - голосно вiдповiдає Асмус. - Наша мати княгиня - мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських i перед богом, i перед усiм свiтом.
- То хто ж тодi? - запитує Святослав.
- Мине час, - повiльно вiдповiдає Асмус, - i ти побачиш, хто, не призиваючи всує бога, хоче добра й щастя Руськiй землi, а хто хоч i клянеться всiма богами, але робить Русi тiльки зло. Я не скажу тобi, княжичу, хто цi люди, бо ворога пiзнаєш тiльки тодi, коли зустрiчаєш вiч-на-вiч. У життi своєму ти зустрiнеш їх i одразу пiзнаєш. Будь тодi безжальним, борись з ними.
- Я їх знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв.
- А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого вони жадають - золото й срiбло, але не давай Русi, сам борись за неї... Ти - Iгорiв син, будь як отець твiй!
- Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцiєї землi, моїх людей...
- Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи...
 
З
 
Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд двору, де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох хижах i таких самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини рiзнилась вiд iнших - однi дверi її виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи вночi її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.
У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на порозi й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.
На очi її набiгали сльози, але вона стримувала їх. У дворi було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тiльки, як десь недалеко б'ють копитами об землю в стайнях конi, час вiд часу долiтали з стiни притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за Днiпра тихо перебирав гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить слiз; до кого звернутись, коли нiхто не почує?
А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер її сльози, щоб хтось почув її гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя...
Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було в тому життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.
Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулi роки поховала ти батька й матiр, що загинули в полi, i прийшла у город Київ, працювала дiвчиною у купця Ратшi на Подолi, перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли купець подарував тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.
Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.
I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неї у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.
На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк має свою надiю, бо немає в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало є таких, що побачили свої надiї здiйсненими.
Колись була Ярина молодою, любила i сама, i її любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там поїхав Роксай з князем до Iскоростеня - i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.
А життя iшло, i народжувались новi надiї. Це було давно, коли, як це добре пам'ятає Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато воїв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були їхнi дiти.
I вона вiддавала вже їм усi свої сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли - їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!
Тепер Гора не та! Стiни її посунулись ближче до

читати