Завантажити

стояти?
- Супроти Вiзантiї й хозар стоїть Київ, ти стережи в полi печенiга.
- Матiнко княгине, - скривджено каже Оскол. - Поле - широке, Сейм - глибокий, сторожа стоїть на горi, печерiг скрадається яругами...
- Так постав сторожу, щоб печенiг не пройшов нi горою, нi яругами, плече в плече став, не токмо мене - сiверян рятуєш.
- Кого поставлю, матiнко княгине? Тяжко ратають люди в Чернiговi, Любечi, Острi...
- А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною та Днiпром дай, нехай кожен себе береже...
- Не маю вiльної землi по Сейму, Деснi i Днiпру. То твоя земля, княгине.
Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi дверi палати. Там, за Днiпром, над самим обрiєм нiби хтось провiв розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд - рожева смужечка, що стала ширитись i розгортатись, а вiд неї, як колосся, в усi боки потекло ясне промiння.
- То як скажемо, мужi й бояри? - запитала княгиня.
- Дамо землi князевi Осколу, - пролунали хрипкi голоси. - Нехай захищає Руську землю.
- Чи згоднi?
- Згоднi.
Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв недалеко вiд неї на ослонi пiд стiною, де горiла свiчка, i тримав перед собою звиток шкiри й перо, сказала:
- Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу...
- I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, - вставив князь Оскол.
- I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, - згодилась княгиня. - Тiльки бережи Руську землю, Київ бережи.
- Бережу, матiнко княгине, - голосно промовив Оскол. - Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Києва повiк.
Але княгиня була все ж неспокiйна.
- А може би, мужi й бояри, - промовила вона, - послати за Київ дружину в поле?
- Лiпше, княгине, лiпше, - загомонiли мужi.
- Пошлемо дружину, - сказала княгиня, - а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?
- Чую, - промовив княжич Святослав i вклонився матерi.
 
У цей час на сходах, що вели в сiни, почулися кроки багатьох нiг, збудженi голоси, i в Людну палату увiйшло кiлька чоловiк - в темних свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для
ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.
Найбiльше з них вражав один чоловiк - старий, сивий, якого вели пiд руки, бо вiн нiчого не бачив - замiсть очей в нього зяяли двi червонi западини.
- Це ти, Полуяре? - запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши слiпого.
- Я, матiнко княгине! - крикнув, почувши її голос, Полуяр i повалився їй у ноги.
- Встань, Полуяре, - сказала княгиня. Вiн встав.
- Говори!
У палатi настала така тиша, що чути було, як вiє вiтер одразу за вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.
- Ранньої весни, - почав вiн, - як пам^ятаєш ти, княгине, i всi ви, люди, вибули ми лодiями з Києва-го-рода, щоб дiйти до Верхнього Волока* (*Верхнiй Волок - мiсце, де з Днiпра перетягали лодiї до Волхова.), спуститись Доном, переволокти подiї до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка - Волга.) i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як i батьки нашi, дiди й прадiди, з добром усяким - торгувати, з мечем - захищати межi. Так їхали й ми з великим добром - моїм, твоїм, княгине, вашим, добрi люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.
Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течiї Десною й Сеймом, як волокли подiї вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела, де в бiлих вежах стоять хозари й беруть десятину.
Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києвi, цього не знав, а закiнчив:
- Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не бiлi вежi, а великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночi налетiли й оточили нас вої. Двох купцiв - Греха i Стогуда - вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й твоє забрали, а менi за те, що не випустив меча з рук, викололи очi.
- Що ж то за город?
- Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.
- А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив?
- Бачив, княгине.
- Хто вони?
- Гречини...
Над обрiєм з'явився блискучий промiнь сонця. У палату враз увiрвалося багато свiтла, постатi бояр, воєвод i тiунiв стали виразнiшими, на обличчях їхнiх можна було вчитати тривогу й розпач.
- Матiнко княгине! - залунало багато голосiв. - Що робиться? На Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не вiд них? Гречини, тiльки гречини...
- Недобре дiють хозари й гречини, - сказала княгиня Ольга, - але маємо з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi даємо i все беремо вiд них по укладу.
- У Царгородi, - гомонiли

читати