Завантажити

торкнулась рука:
- Вставай-бо, княжичу!
I тодi княжич остаточно прокинувся, розплющив очi, подивився перед собою.
Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй - дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й блiдi руки. Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла свiчка, через вузьке вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.
Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн одягався, i разом з ним спустився сходами в сiни.
Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi - сторожi терема, скрiзь горiли свiтильники, бiля сходiв стояли молодший брат Святослава Улiб, воєвода Свенелд i ще кiлька бояр i воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо, тiльки вiн спустився, привiтались i рушили переходами до стравницi.
Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники; в кутку, у побудованiй як жертовник печi, палахкотiв вогонь. Посеред стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього - стiльцi з високими спинками.
На столi все було готове для снiдання: посерединi лежав у великiй корчазi хлiб, край столу - череп'янi миски й дерев'янi ложки, келихи, налитi пахучим квасом з княжих медуш.
Княгиня Ольга увiйшла до стравницi з iнших дверей i зупинилась на порозi. Була вона одягнута, як належало, - у бiлiй сукнi тонкого шовку з срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй широкою темною каймою; поверх сукнi плечi її облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно - мантiя, накидка.); темне волосся, зачесане на продiл, прикривала шовкова бiла пов'язка, кiнцi якої спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду - золота гривна* (*Гривна - золотий обруч.) - поблискував на шиї, а на ногах у неї були червонi хзовi* (*Хоз (хзовий) - сап'янова шкiра.) - чобiтки.
Княгиня була не молода вже жiнка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими устами, проте блiдiсть, кiлька глибоких зморщок на чолi, великi запаленi очi, що проймали, здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про її неспокiй, тривогу, може, довгi безсоннi ночi.
Тiльки княгиня увiйшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.
- Здрава будь, княгине! - мовили вони. Княгиня вiдповiла на їх привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.
Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям - ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась їй i поцiлувала руку.
- Дозволь, княгине, подавати страви!
- Починай, Ярино! - вiдповiла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й поставила на стiл горнцi, в яких парувало смажене м'ясо, казанок, у якому булькотiла юшка, велику миску з сочивом. У свiтлицi запахло лавром, чябром, перцем.
Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до воєводи Свенелда, кивнула йому головою, i той узяв на столi одну з порожнiх дерев'яних мисок, поклав на неї потроху вiд кожної страви, якi були на столi, - хлiба, м'яса, риби, сочива, - потiм ступив до печi в кутку i поклав з миски на вогонь вранiшню жертву. Вогонь пригас, над жаром пiднявся i клубком покотився по стравницi димок, але одразу ж вогнянi язики, неначе жадiбнi гнучкi пальцi, обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготiло полум'я.
Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.
На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд неї син Святослав, по лiву - Улiб, а ще далi воєводи, бояри.
Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синiв. Ось сидить Святослав! Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими руками, вiн здається старшим вiд своїх лiт. Русявого, з довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом невiдомо чому i потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i жорсткуватими устами, Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке слово, вихопитись iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на своє.
Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на щоках, з темним хвилястим волоссям i такими ж темними рiвними бровами, карими ласкавими очима, менший син княгинi був слухняний, запобiгливий, тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.
Вона любила обох синiв, але серце її чомусь бiльше лежало до молодшого сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але справдi, мабуть, тому, що старший, Святослав, i схожий був на батька - чоловiка княгинi Ольги - Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син Улiб нагадував її саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!
Їли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.
I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi,

читати