Завантажити

дужче долiтав одноманiтний, дуже смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем i неначе слухав цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта - сита й хлiб.
Микула вийшов у двiр. Дереводiли вже кiнчили корсту, вони разом перенесли i поставили її на санях. Потiм Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши голову, нiби також сумував.
На дворi були Бразд i Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою - сонце схилялось все нижче й нижче.
- Почнемо! - промовив Бразд. Разом iз дереводiлами брати пiшли до причiлка хижi. Глухо вдарився об стiну топiр, вдруге удар прозвучав дзвiнкiше, трiски полетiли вiд сохи на причiлку. Трохи згодом соха переломилась, чоловiки вперлись руками, i частина стiни з трiском вивалилась просто в хижу.
Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр тiло Анта. Дужче заплакали, затужили жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили вiко, меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi й розбив на дерев'яному чурбанi двi корчаги - на цiй землi вони батьку Анту не були потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико з вiвсом, щоб посипати шлях, коли рушать конi.
Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста - її тужний крик, залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось вiв коня. Услiд жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi - там треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м'ясом, готуватись до тризни по покiйному.
Старiйшину поховали над Днiпром, одразу за городищем, недалеко вiд могил iнших родовичiв, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кiлька чоловiк зняли корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч iз старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з медом i вином,
Колись, i це добре пам'ятали люди, саме тодi, коли ховали Улiба й Воїка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля натовпу, понюхав землю i побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав.
Як тiльки в могилу посипались першi грудки землi, любечани, як i колись, вдарили в свої щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми й крики довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.
Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення обмивали руки водою, над вогнищем їх грiли. А на душнику, через який iз землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд їжi i людей, стояв непочатий корчажець iз ситою й лежав шматок коржа - це було все, що рiд залишав для душi старого Анта.
- Сядемо, люди, до вогню, - запросив Микула.
- То й сядемо, - залунали з усiх куткiв голоси.
А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не вистачало й мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на казан, над яким вставала пахуча пара.
Тризну почав старший син Бразд. Вiн кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усi стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому мiсцi, де пролилось вино, й забуяв з новою силою.
Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав людям. До ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями брали кращi шматки.
Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
-- Ант був сином Улiба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...
I люди, кожен по-своєму, але всi в один голос, проказали, нiби проспiвали:
- Нашого полянського роду...
Один голос дуже спокiйно повiв далi:
- Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i щит, все життя боровся з ворогами...
Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
- Боровся з ворогами...
Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янiлий вiд меду й олу* (*Ол - пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.
- То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? - сказав Мйкула.
- Спати? - Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. - Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про все нинi. - Правда, правда, - пiдтримав його Сварг.
- То й поговоримо, брати, - згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. - Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув їх до вогнища. Потiм усi троє сiли до вогню так, що майже торкалися головами.
- Добре... добре... - почав Бразд. - От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.
- А про яке дiло

читати