Завантажити

 
Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й Малуша. Смерть старiйшини приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих своїх сусiдiв, щоб привести їх опорядити тiло i вже тодi поплакати.
Незабаром вони повернулись з сусiдками, разом обмили й одягли небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв, витягнувши до колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.
Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька, поклав їх поруч iз тiлом: шолом у головах, меч - бiля правої руки, щит приставив до нiг воїна. Бiля голови батька Микула поставив спис.
Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду i був повернутий до порога - там стелилась нова його дорога до предкiв.
Дверi хижi й вiкно в стiнi були розкритi, на пiдвiконня поставили корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i поклали шматок теплого ще коржа.
Потiм жiнки вчинили жаль по мертвому, плакали бiля старiйшини, розповiдали про печаль-широку, як море, глибоку, як небо.
Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у двiр, опустився на товсту дерев'яну колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було вже позаду. Зараз вiн думав про те, що батька треба поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз слiд пiти до братiв Бразда й Сварга.
I тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.
Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового двору, вiн оселився далеко вiд усiх любечан, серед старих випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля - вiд звiра, - говорив Бразд.
Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали вони трьох хлопцiв, працювали скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на вали лютих псiв.
Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав вiн чорною корогвою, як не кричав на них. I тiльки тодi, коли з хижi вийшла Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.
- Батько Ант помер цiєї ночi... - сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив:
- Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.
Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий i багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i змовчав Микула, тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:
- Сьогоднi треба й поховати його.
- Добре, - згодився Бразд, - поховаємо.
- У мене немає коней, щоб одвезти до городища.
- Дам конi.
- Хотiв би я й тризну справити...
- Дам вепра.
- Спалити б треба було батька... - сказав Микула. Бразд подивився навкруг, погладив свою бороду.
- Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром? I вже давно нiкого не спалюють, всiх просто в землю.
- Так вiн же не всi, а старiйшина...
- Ет, старiйшина! - махнув рукою Бразд. - У землю...
Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг - вiн i за життя нiколи не сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.
Зараз, почувши про смерть батька Анта, вiн розпитав у Микули, як помирав батько, що говорив, навiть заплакав.
I жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по покону - нехай чує душа мертвого, що за нею тужать усi.
- А про який же скарб говорив батько? - поцiкавився Сварг, почувши про заповiт батька.
- Не вiдаю, - вiдповiв Микула.
- За городищем, над Днiпром? - Сварг довго дивився темними своїми очима на городище й могили за ним. - Але ж там живеш ти?
- Не знаю, брате, про що говорив батько.
- То я зараз i прийду, - сказав Сварг i якось гостро подивився на брата. - Може, що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста - труна.), цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу, все вiддам, я ж так любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!
Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!
 
4
 
Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зеленої трави кiлька дереводiлiв кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї вiко. Бiля ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта будь-що треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй iмлi.
Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч. Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з щитами i мечами, як велiв покон. Iз хижi чимдалi

читати