Завантажити

з ворогами, через що рови й пiски навкруг засiянi були стрiлами, людськими кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж скрiзь по кручах над Днiпром у ясну днину можна було побачити городища iнших родiв, вiд них ген-ген у степ рядами тягнулись могили - деякi дуже давнi - з кам'яними постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил, як сторожi, у шоломах, з мечами бiля поясiв, довгими, аж до колiн, руками; могили повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки кровi, буйно вкривали кетяги калини.
Ант прожив чимало на свiтi, мав братiв - Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких вiн набагато пережив, а вiд них мав синiв... Але й з синами не пощастило Анту - чотири з них склали голови в далеких походах, з трьох синiв, що залишились живi, два покинули пiд старiсть батька.
Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не мiг. Колись, ще за дiда Воїка й батька Улiба, жили вони родом своїм у городищi в одному дворi, де на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а ошую й одесну вiд неї землянки молодих, ще далi - клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi вони разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови, їли бiля одного вогнища, поважали й слухали старiйшин своїх. I старiйшини, правда, були того вартi - вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи в степу з'являвся ворог, водили людей на рать, вiд роду складали богам жертви, чинили суд.
Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища й дивлячись на плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали це мiсце люди, Ант думав i сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до себе предки? Вiн, Ант, як єдиний син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба, заступив мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба вiн мiг стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?!
Це почалося за старiйшин Воїка й Улiба, але тодi рiд був великий, мiцний, дружний, i коли один воїн пiшов жити до жони в iнший рiд за Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi мiж двома родами - шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб, то одразу багато родичiв вийшли й поставили свої хижi далеко вiд городища над Днiпром i попiд лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло до того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби, хижi й оселi. Бiля старiйшини Анта залишилися тiльки три сини - Бразд, Сварг та ще Микула.
Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам послав його до княжої дружини, коли князь Iгор iшов на деревлян, сподiвався, що повернеться Бразд i житиме з ними сукупно.
Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз iз собою, а крiм того, ще й княжу печать, пожалування. За вiрну службу князь Iгор давав йому поприще* (*Поприще - мiра довжини, 2/3 версти.) землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав його в Любечi своїм княжим мужем.
Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Iгоря i коли на столi в Києвi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань - вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь - i в Любечi також - уроки й устави* (*Уроки й устави - податки.). Устав їм робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.
Жив бiля батька син Сварг - золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню* (*Кузнь - рiзнi вироби iз залiза.) постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу.
Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк.
Любеч - так здавна називали люди полянського племенi городцще роду Воїкiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди - все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?
Заглибившись у свої думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.
Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.
Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.
Пiд ними ж, як вої, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, - стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота - вiльшина.
Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти їхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.
Тодi над лiсом, як вали в морi,

читати