Завантажити

давно не сплю, дiду.
- Рикають оленi, - сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. - От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу - буде м'ясо, буде й хутро.
- А ти не боїшся, дiду?
- Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цiєю стрiлою, а коли впаде-ножем...
Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта - засмагле, все в глибоких зморшках, з срiблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний вiдсвiт вогнища.
Увiйшов Микула.
- Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, - сказав вiн. - Свiтає. Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води.
- Обмийся, - звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.
- То й сядемо, - владно промовив Ант. Усi стали пiдходити до вогнища. Вiста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржiв. Але нiхто не їв, усi мовчали.
Ант вiдклав свої стрiли й залiзця, встав i пiшов до дверей хижi, розчинив їх i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, мiг зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно, нiкого не було, i, зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед вогнищем. Близько вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.
Проте й зараз нiхто не почав їсти. Усi мовчали. Замисленими очима дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста, дiвчина.
Такий був давнiй покон* (*Покон- звичай.) їхнього роду: люди, що жили у городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди збиралися на свiтаннi тут, щоб поїсти, послухати слова старiйшини. Ранiше нiж починати снiдання, старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо, як вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.
I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й виплеснув ложку юшки.
Усi бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому мiсцi, де пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.
Тодi Ант набрав нову ложку юшки.
- Боги прийняли жертву, - сказав вiн. - Будемо їсти ми, i щоб завжди нам було добре...
Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?
 
Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку набитий стрiлами ремiнний тул, з правого - нiж, взяв у руки зроблений з буйволової костi лук, попробував тятиву.
Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом до Джурджанського* (*Джурджанське - Каспійське море) моря. Тятива на ньому була зроблена iз кiнської жили, i зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.
- Грає! -засмiявся Ант. - Аби тiльки олень! Так вони вийшли з хижi - батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих ногавицях i такiй самiй сорочцi, пiдперезаний поясом, озброєний луком, стрiлами, - воїн; син його Микула - з непокритою головою, в довгiй, пiдперезанiй ремiнцем сорочцi, босий; на порозi стояла Вiста - вона винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок солi; з темної ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.
Батько Ант зiтхнув - певне, вiн пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лiсах, збирались на цьому дворi, сiдлали коней вої - десять, двадцять, тридцять, - їх проводжали жони, дiти, старiйшини ж сидiли пiд стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи свої давнi лови...
Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж самого двору, але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй жив Ант i його предки, вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав камiнь, на якому колись гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта - старий бойовий кiнь -гриз на валу в'ялу пашу; навiть пес їхнiй - добрий пес, вовкодав, - постарiв, спав пiд стiною.
Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, їм стало видно хижi i тих родовичiв, що народились тут, у городищi, але пiшли звiдси. Хижi тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало до лiсу i знову виходило до Днiпра вище, бiля кам'яного оскола* (*Оскол - скеля.).
Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав Ант. Стара хижа їхнього роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли на горбках. У городищi було цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою глиною, над деякими височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.
Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в небо вiд хиж тяглись димки.
- То я й пiду! - промовив Ант, взявшись за лук;
- Iди, отче - попрощався Микула.
 
2
 
Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi, до якого належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут, на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло - впритул одним боком до лiсу, а другим до Днiпра - городище, на валах якого пращури роду не раз сходились

читати