Завантажити

стiною.
Бразд байдуже махнув рукою:
- Нехай це буде тобi.
Аж тодi Сварг тихо промовив:
- А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало її лежить - криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi до чого, менi будуть у нагодi.
- Забирай усе! - крикнув Бразд.
- Бери, - згодився Микула.
I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi, можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
- А скажи, брате, - запитав раптом Сварг, - чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?
Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
- Золота, срiбла, кун? - хрипким голосом промовив Микула. - Та звiдки ж вони?
- Зажди, братеї - вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. - Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
- Так, говорив...
- Бач, Бразде, - звернувся Сварг до старшого брата. - Я ж тобi казав.
- Бачу, Сварже, бачу, - запалився i Бразд.
- Так де ж цей скарб? - заревiв Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них пiд ногами, тiнi братiв сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
- Що ви говорите? - захрипiв Микула.
- Говори краще ти! - кричав Бразд.
- Вiддавай скарбi - волав Сварг.
I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.
- Клянусь Перуном! - хрипiв Микула. - Не дав менi батько нiякого скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
- Брешеш! - кричав Бразд i трусив Микулу.
-Лжа! - волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижi пролунав ще дужчий крик - на помостi прокинулася Вiста i в однiй сорочцi, як спала, схопилась, пiдбiгла до трьох братiв, заголосила:
- Пощо убиваєте? Пощо?
Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
- Ходiмо! - промовив Сварг.
- Пiдемо! - махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на мiсцi, обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
- Що то було? - запитала Вiста. - Чого вони тебе хотiли вбити?
- Мовчи! - вiдповiв Микула. - Мобчи, Вiсто, мовчи й ти, Малушо. Нiхто мене не вб'є. Лягайте спати, спiть...
Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на руки i задивився на жар, що таємничо, з легким трiскотом дотлiвав на камiннi.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кiлька сльозин, а з грудей вирвався стогiн.
 
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
 
1
 
Гора* (*Гора - найстарiша частина давнього Києва.), як i передграддя з Подолом, прокидались рано, до схiд сонця. Тiльки друга, нiчна, змiна сторожi закiнчувала свою варту, приходили сторожi деннi, на вежах i наокруг стiн Гори - вiд Подолу, Днiпра й Перевесища - лунали звуки бил: нiч закiнчувалась.
Одразу ж пiсля цього на Горi - у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких i тiунiв* (*Тiуни -урядовцi, виконавцi.), що стояли посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi - княжа охорона.), смердiв, ремiсничого люду, що тулились до внутрiшнiх стiн города, - запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.
Тодi ж опускали мiст, через який з Гори iшов шлях до Подолу. Довго рипiли жеравцi* (*Жеравцi-блоки.), щось вигукувала в пiтьмi сторожа, нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той бiк рову вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi, лунали кроки багатьох людей - то сюди, на Гору, з Оболонi й княжих садiв i городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi - садовина, зiлля - городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi - будiвельнi майстри.), всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi тулились у хижах i землянках передграддя.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвiчуючи лiхтарем, з своїми дворянами* (*Дворяни - слуги на княжому дворi.), одмикала клiтi й медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свiжим печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi, i на тлi чорного неба вирiзувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срiбними вусами й бородою, вiн, здавалося, пiдiймається навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий, темний ще берег.
На головному концi* (*Конець - вулиця.) Гори, що тягнувся вiд Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола їхали на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи - бояри й воєводи, мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
 
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
- Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти важкi повiки, але знову до плеча

читати