Завантажити

неспокiйна? Здається, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд?
Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсiм близько, поруч з теремом.
- Княгине, помилуй! - вчувається княгинi Ользi, i вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далi?
Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.
- Що це? Що це? - шепоче княгиня.
"Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi вершать суд..."
Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, - бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.
От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгає по блiдому його обличчю.
- Хто це? - одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
- Це я прийшов до тебе, - тихим голосом вiдповiдає вiн. - Адже ти мене кликала?
- Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.
- Княгиня молилась, i це добре, - починає священик. - Але чому нинi княгиня неспокiйна?
- Менi страшно, отче.
- Чому?
Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:
- Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...
- Ти речеш правду, княгине, - згоджується й похитує сивою головою священик. - Велика Руська земля, дужа, незборна.
- Немало трудiв, - веде вона далi, - поклали батьки мої, князi, щоб з'єднати племена й роди, одбити ворогiв, - скрiзь знають нинi Київ i Русь.
- I ти, княгине, немало зробила, - додає священик, - устрояя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi, бере руку й запитує:
- Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?
- Про що ти мовиш, княгине?
Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.
- Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.
- Свiт незмiнний, княгине, - вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, - ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.
- Нi, священику, - перебиває його княгиня, - свiт змiнюється, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?
- Свiт незмiнний, княгине, - ще раз каже священик, - одвiку брат iшов на брата, i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо ми - його слуги?
- Але де мiй бог? - тихо шепоче княгиня. - Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.
- Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповiдає вона в душi своїй.
- Слухай, священику, - каже княгиня, - я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" - а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" - а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.
- Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.
- I убивство прощає?
- Прощає, коли це на добро людям.
- То що ж є добро й зло?
Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.
- Добро й зло iснують у свiтi, - промовляє вiн, - одвiку i житимуть такожде довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро - вiд бога, а зло - вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землi - це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там - на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.
- А багатства землi? - запитує княгиня.
- Вiд бога, -

читати