Завантажити

як тілько схочеш,
Я погладю поглядом твої сині очі
І, за руку взявши, підведу до ліжка:
Там пограємося – ну лиш трішки, трішки!
6.03.98

Ірині Балашовій

Великі дві мигдалини очей твої.
Кімната, вулиця і тротуар, що біля тебе. І ночей рої
Над спогадами містом пронеслись
І, задивившись у твої зіниці, піднялися в вись.
У зорі всесвіту. Чи навпаки. Вони
З очей мигдалин темних, послизнувшись, в мли
В багатовіковий нектар землі лягли,
Злилися з ним, зляглися з ним, ізнову попливли
Туди, де місто є твоє і де його нема.
Де світло є і де його вкриває тьма.
Де над пустелею мечі і скло.
Побите де сердець весло:
Любов уже не побут розбива.
Не келих переповнений страждань. Не синява
Хітних блідо-зелених поглядів Монро Мерлин –
Твої у себе мене очі втягують, мов млин.
В душі вони мов різаком пройшлись.
Колізія цікава: замість того, щоб дивитися увись,
Вони униз затягнуть, в світове болото, в бите скло...
З одним погодитися можна – зло
Вони. І я, і ти, і всі. Шалений світ
Цивілізації колиску розгойдав як пліт –
І пліт по хвилях лине. Досянувши зір,
Пліт стане плоттю, як малюнком – звір,
Як вечором стає небес зеніт
Або плодом безпліддя нині є. А лагідних ланіт
Тертя об простір посмішкою є, земля –
Лиш спогадом, що із тобою тут зустрівся я.
6.04.2003

***
Я щось не розумію -
Може, я закоханий в тебе, Галю?
Вже сутеніє. Іще не злипаються в мене вії,
А очі лиш тихо в заобрійні далі манять.

А отже, прокинувшись ніби від довгого сну простір
Торочить лише про одне – про неї.
До тіла сама по собі прилипа сорочка
Й не видно кінця оцих почуттів епопеї.

Не те, щоб спинилося серце і вже не хотіло
Одною з повітрям дихати кров’ю.
Та ні, навпаки. Залишає тіло
І лине – вперед, вперед з любов’ю.

Немовби не знає, дурне, що очі
Твої – то, певне, як завше – сама омана.
І ніби заведене, все ж торочить:
Мовляв, героїня ви мого роману...
2.02.1998

***
Може – гірший від інших, може – кращий від інших
Все одно я продовжую, моя богине, складать тобі вірші.
Чи гостріше перо моє чи воно тонше –
Найкрасивіші з віршів я створю тобі, моє сонце!

Пригадаєш мене колись – надвечір чи вранці
І приміряєш плащ ти своїй забаганці,
У яку одягла почуття колись ти
(А цей вчинок тоді був дуже слизький).

Пригадаєш, навіть сльозу не зронивши,
Лиш подумаєш стиха: «Може, пливла я, не пливши?»,
Не прийдеш на могилу мою, не подивишся тужно, -
«Ах, навіщо мені сумний такий нужний!».

А я, знаючи, що такий тобі не потрібен,
З-під землі подивлюся з страшним каламутним гнівом:
І у тебе на мить здіймуться брови... І здригнеться волосся...
І чоло спохмурніє... Слава Богу, хоч це вдалося!
12.03.98

Рапсодія наприкінці дня або на його початку

Знаєш, як увечорі іноді самотньо,
Незважаючи на п’ять-шість друзів навколо,
П’ють – будь-як і будь-що – стримлять сигарети в брудному роті.
Втім, мрійлива душа вже заходить на інші кола –
Туди, туди, подалі кудись, де невисокі будинки,
Де горить на другому поверсі світлиця,
Й нема серцю жодної хвилинки –
Чуєш, як б’ється воно, без причини радіє!
Веселиться,
Зачувши в глибині офісу твої кроки,
Голос твій котячий почувши,
Заплутавшись в гарячому-гарячому волоссі,
Десь в заборонені місця пірнувши глибоко,
Й завмерши раптом в якомусь своєму піврусі...

Отак от і живеш. Якийсь – сміх і морок.
Мрієш, про якісь заборонені речі.
Хлопче, коли твій мозок і зовсім вже стане невиліковно хворим,
Згадай принаймні як ти мріяв про її плечі!

Так буває все. В один з днів
Одна людина кидає на іншу погляд.
Все! Із цього моменту локомотив почуттів зашумів,
Ти опиняєшся подумки з нею поряд.
Потім говориш на вухо ніжно подумки щось їй,
Мало не торкнувшись своїми губами її вуха.
Потім розповідаєш все як хотів
І обіймаєш за талію ніжним рухом,
В вихор життєвий кидаєтесь обидва –
І починається вальс,
Ніби танок смертельний вбитого тіла
На газетній шпальті –
Страшний, страшний танок –
Ніхто з вас про таке не мріяв, не хотів
Виконувати ці рухи.
Але вони вже є.
Тоді,
Прощавайте.

Ліс якийсь, невеличкий парк, річка,
Минув сон.
Самотньо-самотньо
Серед чисельних друзів.
Я кажу тобі. Богине, привіт! Я давно це тобі сказати хотів –
Те, що і так цієї весни особливо проситься на губи.
Скажімо: «Ні! Слова про кохання – це не сон!»
Вони, моя прекрасна, - поки що
Чомусь наші єдині друзі.
3.03.98

***
Я сьогодні сумую надзвичайно –
Ти лишилася знову там, де простір більш вертикальний,
Ніж оцей, що розкинувся тут у хвойному Ірпені.
Знову тяжко на серці і легко чомусь на душі – о, Боже, ні! –
Ти наснилася знов мені!..

Ти приснилась такою, якою була в четвер – у білій спідниці,
Із очима лані, зачіскою пантери і поглядом птиці,
Рідна, ніжна, чарівна найменша тіла твого дрібниця,
Помутнілі злегка від ночі безсонної слов’янські зіниці,
Із повітряною ходою небесної кобилиці...

Повернула там ти до мене своє обличчя артистичне й дальнє,
Глянула на мене, мов на комаху: зверху і детально
(Подивилася якось ніби зі злістю, німб

читати