Завантажити

просвердливши наскрізь і швидко),
Й затопила поглядом – так полум’я вбиває шоколадну плитку.
Ти закутала мене ним, поглядом. Ніби нитка

Обвилася невиразно навколо серця, розірвавши його хутко...
Подививсь я востаннє в твій бік з безмежною любов’ю й таким же смутком
І промовив крізь сон: - Нікуди не йди, зажди-но!
Ти – як хоч. Але я за тобою ненабридливою тінню вічно йтиму.
1998

***
Я - як Аякс, ти -- вилита Троя.
Я - як Аякс, що бореться з піною мли,
Ти - маятник, хвилі, світло, що ніколи не втоне в глибинах.

Якби я був рибалкою, то ти би була русалкою...
Якби я ходив по гриби, то ти би була соснами...
Вітри печальні, і рівні-рівні як брови обриси мли торкаються пальцями-барвами.

Я - як вир, ти - вилита буря, громи простору.
Я - як вир почуттів, що тоне самотній в купальській соломі.
Ти - виразні очі, зорі слов'янські, що все це бачуть.

Й ніколи не плачуть, бo висохли сльози,
Бо Узвозом
Вітер котить виноградні лози,

Бo висохли вина
І в роті спокійно, як в домовині,
Бо Ви у цьому коханні, Ви - невинні.
1992

Колискова, Маркові Квітці

Засинайте, птахи,
Засинайте мені, -
Скінчився день,
Закрились квітки.

Засинайте, воли,
Засинайте собі,
Спустився вечір,
Розкрилась тінь.

Засинайте, діти,
Засинайте їм, матерям,
Схилились таємниці над вами,
Закрилися очі-ями.

Засинайте, бджоли,
Засинайте серед своїх, -
В чомусь втонули вулики,
Втомилися дні в димах.

Засинайте, корені трави,
Засинайте, в собі замикайтеся, -
Вкрилася вічним туманом земля,
Скрилася – тілько біліють акації.
1992

***
В душі плекали сон далекої Еллади...
М. Зеров
Сьогодні серце уночі зіткнулося з тобою, --
Наблизилося і мовчить, внизу тече вода,
Ніч викарбовує в ній зорі.
З тобою нерозлучний я і ти зі мною.
Кругом глибока дуже ніч,
В повітрі -- білі плями, білі стіни,
У глибині в них -- наче човен, наче в небі
Шепочеться блакить.
Наблизилася і мовчить.
Так само як і ми з тобою.
1992

Лицар
Спів янголів розцвів на жовтих й на зелено-синіх гранях папороти.
Сьогодні я втрачаю майже все і вже не сильно кваплюся.
Горить вгорі мечами, рухає плечима сонце, що і мною майже вже забуте.
І, дивно, досі ще палає моє серце в цьому полі жовтому, немов отрута...

Прийшов, упав і вже вмирає в косах світла жовтень.
Ляга на зброю поруч мене часом чорне і червоне світло довго-довго.
У шоломі рудому спить душа, і мисль і мозок жовкнуть.
На грудях в мене грає вітер й часом трохи діти -
І раптом й діти, й вітер мовкнуть...

Нема нікого, тілько тіло: довге і холодне.
Я довго-довго поступово переходив в вічність.
І все ж таки болять кістки та шарудять на радість дітям (дуже якось ловко)
І дуже гарні звуки та дими до мене часом прибиває як до скелі вітер...

Тепер мені не сумно, ні про що не мрію.
Кохати вже не вмію, й вже на жаль не можу лить кров ворожу.
Не можеш лити сліз, моя прекрасна дамо, й ти так довго, як лежу я, вічно.
Я впав на поле, і одразу, пам'ятаю, впали віти світла нові, -
Був ранок, в ту хвилину з тебе впала в воду вія...

На гранях папороти щось смішне й образливе побачив...
І дощ пішов, якісь ще невідомі кроки в вічність, в невідомість...
Й мені здалося, коли падав, що моє обличчя вперше плаче,
В усякім разі, все воно тремтіло й щось текло по ньому...

...А потім, вранці, знову потекли гарячі тіні світла.
Я зрозумів, безсонний, почалася попередня невідомість.
Коли підняв я руки, замість них побачив квіти (може папоротей).
Підняв ще вище потім, і здалося злився з світлом, (може) з світом.
Піднявся, і вже Привидом повільно йшов додому.
Листопад 1991

***
Ми були удвох в півтемряві. Висовували
Безліч почуттів й розглядали їх на світлі наче скло.
І враз вони хололи. В тій півтемряві були ми вдвох.
Всього, нам нічого більш не треба було --
Ледве-ледве долинали, доринали з площі дзвони.

Ми не слухали нічого, крім своїх сердець.
Нам нічого не потрібно було в тиші мертвій.
В мертвій тиші серця признавалися в усьому
Ми собі. Й нам було не зовсім по собі у темряві,
Де промені напівглухі били раптом вранці -- вперті, наче серце.

Ми мовчазно споглядали вдень і вніч
Як плететься павутина й стогнуть сови
На горищі. Й кожне наше нове слово
Усе менш було значущим, все до хвилі світла ближчим --
Ми до смерті просувалися, були в її полоні.

Але коли всоте нам гойднувся вже знайомий промінь.
І коли відчули ми, що й тіла -- як пальці -- довго мокрі,
Що тримаємо за руки один одного так довго,
Що спокійні душі наші і серця спокійні
І, напевно, іще спокійніші у нічному місті наші кроки,
Ми тоді, напевно, ми розтанули як обрій...
Грудень 1992

Тіні зими

Тіні зими. Наче порвані шви ниви.
Неси мені, неси мені сни про милу, про неї.
Ти ж, зимо, така самотня, такі чарні горизонталі.
Танучи, скажи мені слово й про мої, про мої почуття печальні.
Сьогодні місяць вгорі немов олов’яний.
Тихо кивнув мені й мисль заховав, думку поніс собі

читати