Завантажити

тебе... вб’є.

Душу і серце вимотає, послухай Глас з Небес.
Тож завчасно закутай око собі, купи протез
І не думай більше й не гадай про її таз, сміх чи жест,
Чуєш мене, Віталь?» А я, блін, не послухав – побіг.
1998

На те, як ти пішла

Сльози течуть з душі моєї – реальні сльози.
Мозок окутує темрява – реальний, мій мозок.
Ти пішла, не подумавши – мов злетіла з кручі.
Й чайкою, чайкою ринулась. Дніпро ревучий

Відповів подихом, стиснув
Живі повні груди і сказав: «Дівчино,
Дівчино, як і він, я навряд чи забуду...
Я навряд забуду

Подих твій, день студений,
Прохолодну природу, одяг, погоду,
Твої вени, погляд, погляд
В воду».

Ніби погляд в воду я.
Стою. Сам. Порожній.
Ти ідеш. Підводою
Через мене переїхала сьогодні, сьогодні.
1998

***
Люблю, і вже нічого не скажу!
Юж – ви, а завтра, завтра – ви вже інша.
Бо Бог один, й ми одинокі між людьми
І вірити в кохання – справді це наївно.
Ще день пройде, а потім мине ніч.
Ах, щастя бачити вас – не забути!
Русалковий ваш громко-тихий сміх.
Брови – лягли вони неначе віра на розпутті.
А завтра – знову час, він попливе, він не для нас, наївних.
Цілую. Раз. Один. І не останній раз. Всі
Інші – ваш слуга я. Любо, мріє моя,
Коли б повірити могли в платоніку і фізику цих вуст
І спільно – хоча б помріяли удвох –
Й ввійшли у рай – він мій і ваш – хоч й безнадійний!...
11.06.03

***
Новітній, найкращий тебе я чомусь поміж ночі цієї очима шукаю
І пісню, саму тільки пісню кохання, вдивляючись в фото, співаю.
Лише ворожу, ніби мавр, межи ними живу, між рядками, зітхаю.
І думаю, думаю стиха. І кличу до тебе: - Вернися, о маю!
13.05.98

***
Привіт, мій друже. Друже мій, привіт.
Привіт, хороший, мій, неповторимий.
Не помилився я - неповторити слід,
Який на дні оцього місяця залишив біля ями
Учора я... Змагаючись з богами, ми пливли.
І сонце радісно нам усміхалось аж із поза тої мли,
Коли ми вдвох були. Навряд чи пам'ятаєш ти
Усе, в подробицях. Інакше ти б - не ти
І справді був. А так... Знайомо-незнайомий
Спливає раптом профіль твій, волосся - усмішкою, з темряви
Передає привіт
І розсипає посередині зими солодкий (спрагло-яблуневий) піт
(Кохання нашого, моя голубко, першородний піврозквітлий цвіт).
І, задивляючись в твій скаламутлий у безчассі слід,
Ізнов, мов музиці у такт, повторюю: «Привіт-привіт...»
Ах, щось я згадую -- усе не те, не те!
Бо, поглядаючи на те, як ця зима мете,
Отетеріти можна. Й через те,
Заглиблюючись ізнову у самотність,
Я все ж пригадую всю смакоту тремтливих й нижніх й верхніх губ,
Якою позавчора був окутаний мов труп
Мій тулуб. А вуста плели
(Сумне крихке веретено)
Ту лицемірну казку правоти,
В яку повірити уже не суджено
Тобі, у поїзді, тепер. Давно
Я все одно тебе, мій Світ, люблю. Люблю.
І сам немовби викликаючи на прю
Себе з собою,
Продовжую, єдиний друже, марити тобою:
Єдиною на всій Землі. Одною.
1998

***
Ти згораєш десь далеко
Десь за тінями дерев.
Ти запалюєшся серцем,
Пропадаєш серед мрев,
Серед тіней первозданних
Вічно юної весни,
Розкладаєшся серпанком,
Виринаєш з-поміж мли.
З-поміж пальців того даху
Міріадами антен
Падаєш в подушку з жахом.
Серед натовпів і сцен
Ти живеш німим актором –
Найнімішим в синій млі,
Ти запалюєшся зором –
Самим зором в тихій грі.
1997-1998

Догана

О, прокинься світ-радосте, моя кохана!
Я сьогодні отримав сувору догану –
Не за те, що належу до руху панків чи куклусклану.
А за те, що не вичитав шпальту під назвою «Оріана».
Не за Шикидим-Шикидам, не за тинди-ринди,
А підставив мене... корифей Плачинда.
Не за те я отримав догану, що є поетом.
Не за те, що сортир переплутав з клозетом.
Не за те, що х.. в мене двадцять п’ять сантиметрів.
А за те, що на першій шпальті збудував готель в 42 квадратних кілометрів.
Не за те, одним словом, отримав догану, що пишу вірші,
А за те, що в редакції, скажем так, я найгірший.
Найпоганший з усіх і найх......й,
Тож, Віталько, живи собі й будь здоровий!
15.01.99

***
Табло зупинилось. Спливли і самотності грані.
Ех, Таню, коли б ви насправді були в дружелюбній смугастій компаньї,
Тоді б ви на небо дивились очима не такими немов з каламуті, -
Як є в вас. А так почуття коливається в суті
Нагальності знову освідчитись ясно
І ніжно.
Чому розквітає, наприклад, подільський підсніжник?
О, чому сопе ненадійно екватор?
Ро, зрештою, сиплеться з фізики? Й наша душа-елеватор
На ніч одягає усяких чуттів екскаватор,
Об камінь їх креше – скресає залізо? –
Вона вже не бреше, повірте. Наскрізно
І байдуже дивляться очі-зеніти (немає, ой бляха, немає чорнющих на світі!).
Люблю вас. В любові до вас лише той є байдужий, кому вона сниться і так (і кому вона, мабуть, не нужна).
12.11.01

***
Я розкажу тобі, мила моя, про життя,
Яке складається виключно із тертя,
Яке складається із одвічних страждань,
Яке складається з того,із чого починається вислів «рання рань».
Яке є майже те саме, що слово «забобон»,
Яке майже те, що партія з дивною назвою

читати