Завантажити

«слон»,
Яке майже, що розтаваючий дим,
Яке майже те, що літака між хмар плин.
Спитаєш мене ти: «Невже ж є таке життя?
Невже за дурепу всесвітню вважаєш мене?» А я
Лише притулюся до тебе самим слідом від щоки,
Самим куточком від серця, яким є, власне, ти.
Самим лиш півпорухом, півзмахом крила,
Одним однісіньким тим, що в людини є - й моя незла душа
До тебе нераптом кинеться, а так, як слід
У цей один-однісінький мент, якого слід зблід.
Якого вже не існує ні вчора, ані тепер.
Ну, що ж, Ірино, вважай я не зник, а лиш трохи помер.
Помер настільки, щоб тебе не бачить, не чуть,
Помер. Не я. Не хтось. А кілька майбуть...
Злетілись тут, влізаючи змієм в текст,
Ні - ти не Марія Стюарт. Її контекст.
1998

Закінчення дня

Не дивуйся із того, що тіло моє в нерухомості.
Просто, знаєш, віднині тотально я в стані невагомості.
В невагомісті суджень, в невагомості рішень і рухів,
В невагомості сірих, немовби щетина бажань. Звуків
Невагомих – взагалі неіснуючих, ніяких, нічиїх – чую я протяжність.
І природа, і доля, і небо вгорі тому штовхають мене на звитяжність,
На не бачене досі ще геройство
(Не відомо в чому воно полягатиме). Але сонце
Не затьмить одна, мирська, душа, зрозуміло.
Залишається кинути десь, облишити саме тіло
Й повернутися в первісний стан –
Ніби в чрево, всередину знов повертатися до матусі...
Щось рука-душа болить, багряніє в серці і свербить в вусі.
15.01.99

Агапія

Ви йдете від нас – мов сідаєте на електричку.
Ви йдете уже – не побачити нам вашого личка.
Не зустріти вас, як назустріч дме сірий вітер,
Не побачить, серцем не зігріти

Вам і нас уже: скінчилась, певно, лажа.
Певно, слів не зчитать уже з ваших уст, де помада
Виграє так рідко – так на півночі, певно, сонце
Визирне раз на рік, порадує – й шасть під віконце

Стулених повік землі, що німі, наче шелест,
Що ясні, втім, всередині, в магмовім вогні. Наче древом вереск,
Плач зривається з губ моїх, без вас зледенілих,
Із моїх пригаслих вуст, з-під зубів поріділих, -

Із яких запах брудний на вас більш не дихне –
Ваші стегна й ваш віртуальний таз мене, певно, й на тім світі ще надихне
Не на один рядок, не на одну крапку,
Я люблю вас так, як ліс любить бук, як Бог, - а не як...
Агапку.
30. 08.01

Тетяні вахтерші

От. Минає день за днем.
Світанок змінює світанок.
Каламутна тінь шука іншої слід.
От, нарешті ранок наповза на ранок -
І, у кожному з них, ранків, я шукаю
Твій невидимий слід.
Ти - одна на Землі.
Вір не вір -
Більш нема таких як ти й не буде,
Хоч би скільки разів комети лишали
Свій слід -- там, подивись, он там,
Там, де ти, мила, проходиш,
Щоразу вгамовуючи слід
Світу
Власним тілом,
Думою
Власною гіркою - думою
Якою, я вірю,
Ти розтопиш всесвіту
Слід не раз, не раз, Тетяно,
Думою власною гіркою,
О, ти, ти не раз
Ще пошлеш привіт
Комусь, десь, в якомусь із де-небудь!
Ех, Тетяно, знаєш,
Просто я, певно, сильно скучив за тобою
Й тому так зблід.
Мила моя, вигукнути хочеться,
Мила моя, за тобою
Скучив: навіть мій піт
Гониться, гониться
Цією невидимою рікою
Смерті й життя, якими так повен цей світ,
Цей світ, цей світ...
Мила моя, вигукує до тебе Завтра,
Вчора і Все Що Є - слід
Просто простий я хочу лишити в тобі назавше!..
Мила моя Тетяно - привіт, привіт, привіт!
2001

Ніч на 48-ому році

Я вертаюся на 48-ому
Році життя
З глибини
Міста,
Відкинутого від моєї оселі вдалеч.
До далекого дому
По нерівній, горбистій дорозі
Вертаюсь я. Й враження --
Десь загубився в степах. І моєму розуму,
Виявляється, в голові --
Не тільки ногам в черевиках --
Нині, гадаю, тісно надзвичайно.
Я вертаюся -- босий --
Півполя якогось,
Удень достоту
Знайомого, обгинаючи.
Я вертаюся -- мовби
Вертаючись
Кудись далі,
Мовби перевіряючи.
І, скажіть, із чого
Зліплений я, якщо
Налилися болем коліна і голова --
І темніє, темніє обрій --
Все невчасно так
Відбувається --
Мов нерви в жнива
Шлях на муку небесних ангелів
Усе більш скидається.
Нетісними шляхами --
Широкими, мовби
З української пісні! Кольорами
Людина останніми ще можливими
Переливається. Мовби котиться.
Полем. Все більш скидається
Непряма хода,
Нерівна хода,
Непостійна хода
На відхід
У віковічну сцену
Відомого артиста!
Я вертаюся. Ти бач!
Задурманена голова. І, мов
Маятник, щелепа
Опустилася в посмішці прямовисно.
Із далеких світів, з далечі
Лине думка моя,
Марячи.
Перед очі, задурманені ніччю,
Стає ява -- нікуди не зникаючи --
Із отого села --
Незабутнього, у пам'яті
Вже здається згаслого назавжди, --
Тепер же нині зараз --
Одвічного,
Де здається ніколи в юності
Не ступала моя нога,
І від голосу, від тіла
Бронзового
Молодої селянки-дівчини
Не лилося
Свічення, над головою -- ореол!..
І від вигадки такої, від неправди,
Лиш хвилинного, скороминаючого
Свідчення сорокавосьмирічного
Самому стає смішно, не по собі. Звісно,
З далечі неіснуючої юності
Лине думка
В задурманену голову
Задурманеного:
Бігом безсмисленого століття
Й беззмістовно

читати