Завантажити

орла, разом
Подорожуючи,
Спада пелена.
Розширюється в очах
Змах крил.
За каскадом каскад
В душу звалюється
Картин. За відсутності
Передчуттів,
Зблизька придивляючись
Ми його бачим,
Але не бачим -- хто він.
Чи вуркочучим голубом
Входить він
В містечковий костел,
Чи марнуючись
Проживе довге життя,
Завмре?
1997

Ноктюрн

Заспівай мені пісню спокою,
Музико з мли!..
В нерухомому морі темряви
Із млявої ночі очі. О, ноче, я
Відчую, почую твій
Божевільний клич, космічний
Мотив!.. Він залопоче крилами
Мов на вітрі
Біла сорочка білого
Полянина. Мов полонини
Віддалений мотив, немов
Змахнув рукою, прощаючись,
Один лиш раз млин... Пізніш
Дим ранку здійметься над всім,
Потім. А зараз -- достеменно -- все
Спить. Півень, люди, що хриплять,
Хороводи зірок, невидимі хати...
І все ж таки
Залопочуть крила колись --
Із далекої мли,
Із того світу.
Звідтіля, де все видно.
Де постійно біліє далеч.
Де здіймається в небо
Одна лиш галич, де життя
Постійно скорочується, вмить.
Де душа лиш горить
Мов самотня
Одинока свічка безплотна.
Де безтурботного,
Астрального
Кохання плин --
Постійно триваючого,
Надістотного. Де іноді
Струною бринить життя,
Повторюючи одну й ту саму
Мить мов ноту. Де
Плин несуттєвого й одночасно
Істотного. Де
Вже мов добрий знайомий з'являється
Переливання барв вічного спокою.
Інакше кажучи -- де
Людина в полоні ясності, в полоні
Безперервно пролинаючих думок,
Постійно відчуваючи їх затишок. Де
Врешті-решт, в мить неіснуючого часу,
Блукаючи між просторів,
Сплетених з комет,
Душа опиняється раптом мов на долоні!..
Спиняється і нікуди -
Далі тіла не йде...
І - із того світу, де
Розкинулись надзвичайно
Широколисті гілки, з того
Боку планети,
Де не стоять хати,
Й доми
Ще довго будуть
Поверховішими,
Ніж в Європі.
І де поверхові думки
Ще довго будуть
Складовими нації, характерів, держави, звичок,
Лягатимуть істиною незаперечною
На книжкові полички,
Горить свічка.
Ніч - це там, де
Поки що -- ані мене, ані тебе.
Ані уявного страждання, ані справжньої туги
Чи болю. Вужчає її -- ночі
Невидима для очей стрічка. Лиш
Блукають, мов заведені,
Люди вслід за добою.
А насправді - за тобою
І за мною вже давно
Багато років по тому
Прийшла ця ніч. Вже давно можливо
Покликала за собою.
І вужчає її невидима стрічка.
Час від часу стаючи чимось --
Світлом, контуром, силуетом, днем --
Ніч ще багато днів
Які ти живеш
Пролинаючи
Доба за добою
Залишається тільки лише
Тобою, тобою -- тобою.
1997

***
Ніч відлетіла надворі – самотня немовби й сподівано ніжна.
Ангел немовби із демоном темряви, взявшись за руки, спустились поволі схилом до болю у оці засніженим.
Темно і тихо ще й досі. Вапняне повітря немовби. Ти знову наснилась помежи думками розбіжними,
Ангеле мій в білій сукні з очима, волоссям, губами – якимись такими сумними і одночасно, мабуть від кохання, манірними.
Люба, скажи мені, доки навколо тебе ходити дорогами ночі цієї, з блуканням бездумним співмірної
І потрапляти буквально на кожному кроці у кожному києві в слід Наталі?
Їдьмо надалі скоріше в ті далі, що вічними білими плямами кличуть тотально!

В далі кохання з дедалі все більше хвилюючим голосом долі і крові
І... в далеч на диво простої у серці людської мирської любові!
Там тебе й досі ще кличе-гукає змарнілий в нещасті своєму Віталій!
Але мовчиш ти... Й мовчить в розквітаючій темряві гаснуча зіркою талія.
Лине любов пустоцвітом над степом моя, слова терпнуть
І – десь в Анатолії може, в Єгипті, у тілі у римського воїна вільною смертю вмирає герой цеї байки Віталій
Й їсть його черв почуттів однобоких. Що ж! Може, нехай ще колись відгукнеться подібне бажання й в тобі!..
25.06.97

***
Обійми скінчаються
Там, де зоря.
Кохання з нами
Розминаючись
Прощається
Там, де земля
Нова.
Пам'ятай же,
Коли постійно
Дихають вітер
І дощ --
Нема тоді обійм
В скверику, в парку,
Взявшись за руки
В прострації
Ходіння площами.
Ще довго
Нема і не буде
Подібного, цього!
Доки
Знов не станемо
Навпроти
Одне одного
Й наскрізь
Протнувши поглядами
Зазирнемо
В надзвичайно
Вірні колись очі --
Доти не буде ні сну,
Ні пам'яті, нічого --
Ні тремтіння рук,
Ні віялом тремтіння
Над човником сексу
Твоїх губ! --
Ні! Здаватиметься обом
Весь цей час
І в усі часи майбутні,
Що -- майже нема життя!..
Зім'ято
Стражданнями
Храм,
Іншими
Цілунками
Вибито в нім шкло.
І тільки руки
Простилатимемо
Все ще назустріч
Одне одному. Кожен
Вважатиме власні
Почуття-версії
Недоторканими,
Вічними чомусь. І незворушно
Дивитиметься
З провиною в очах
Вбік,
Не піддаючи в цілому
Все це життя
Сумніву:
Лиш збиваючи пил
Землі внизу,
Лиш толочачи
Жаливу
Власних й чужих
Бід.
І, від бігу цього,
Від гонитви
Крізь віки --
Лиш спадатиме важкий піт
Мовчазно.
Навпаки: дні
Як тільки зможуть
Над нами
Глузуватимуть,
І лягатиме слід
Від усього попереднього і колишнього
Прозоро на землі.
Вважай -- німе «зеро», порожнеча в зерні.
Замість

читати