Завантажити

Мистецький гімн

Несемо ми мистецтво – нетлінний алмаз,
Що пронизує душу до самих кісток
Нашу, мовби склорізом буравлячи крок
В глибину потаємних астральних думок.

Нам немає нічого рідніш на землі,
І немає солодшого навіть вві сні,
Ніж відвідати храм із раніше зотлілих кісток –
З того, що не дивує вже більш, вглибині

Народивсь колись спів перших слів на землі –
Він до Бога долинути спрагло хотів,
Прометей, що приніс нам досвітні вогні, -
Він завчасно провідав нас, Божий мотив!

Й ось сьогодні живем - ради тих, що були
І заради майбутніх складаємо гімн
Ми, нащадки Сапфо, Аполлона й вітрів –
Залоскоче нас теплий натхненний Зефір!

Нам волоссями – перст, Він провів по чолі,
Указав: о, навіки ви - слід на землі!
Ми вестимем свій Божий, свій ангельський герць -
Слів ласкавих нестимем болотом віків серп.

Мокрий хрест крізь імлу, що його ми несем,
Спрага мучить вуста і пітніє чоло.
Наче рій золотих життєрадісних бджіл –
Життєдайна краса з нас, що понад усе!

Ти, о любе мистецтво, лоза ти життя,
Й ти, світильник ніколи незгасний, наш юности пил,
Дай палати нам вічно, вітрами лягати, словами на шкло,
Дай кричати оракулом межи ребрами світил!

Наші душі летять, що зітліли давно.
В неіснуючі надра ми робимо крок
Ради миті, як ми яка уже тане в імлі,
Ради тіней від слова і тіней зірок.
22.12.2003

***
Свічкою серце запалиться! – Мов переповнивши келих небесної манни
Вірність одвічна ізнову звучить крізь примарної юності скло!
І об’єднавши дві посмішки й погляди два, що передчасно буттям одурманені,
«Так» раптом доля промовить, розгледівши нас крізь життя продірявлене тло!

Лагідним порухом руку кладу на плече – в нім знаходиться вечір з туманами.
Ані коханкою поки що, ні дружиною – ще – не назву,
Ні! Не почуєш від мене квапливого жодного слова поганого
(І не поганого теж), адже стиха промовлю я слово потрібне: «люблю».

Потім, в пізнішому часі, дивитимусь в далечі, погляд ловитиму з тьми зазеркальної, -
Рідний, безмежний для мене... І з-поза землі, крізь бетонную вічності млу
Крихітку серця, що в мене лишилась, зігрію найкращим уривком із пісні твоєї – он тої, прощальної!

Але не чуть - ані жодного звуку – з-під кришки земної, надміру для серця фатальної! –
Листя осіннє мов ладан тремтить, зорі, гаснучи, падають. Падають, тиснучи й тиснучи лобом ві млу.
Отже не більш ніж прикривши рукою ще мокру під серцем щілину я ще раз і ще раз повз осінь крізь листя бреду!..
24.11.1997

День народження

Ось сивий грудень. Свято у Люди.
Тисне у груди пальто.
Диму скрізь клуби. Звітрені губи
Й не розмовляє ніхто.
Ці сто, всі сто цих днів мені
Повідають пісню в огні.
Лиш раз на рік стрімких повік
Радісний в просторі грудня блік.

Звітрені губи, стиснені зуби, -
Начебто сходить-рожа посів.
Сонце ще поруч, всесвіту обруч –
Він непомітно голів
Торкнувсь: моїх, твоїх повік,
Сліди їх насняться мні.
Лиш раз на рік співає сніг
Тобі серенаду вві сні.

Повен стіл буде, загудуть груби,
Гнуться – вже! – лави-столи тісні,
Ллється горівка, лине сопівка
Й не угава її сміх
У рік новий, де сніг пісний,
Не шкода, - не шкода танцюючих ніг мені!
Співає кров! Любов да пребуде!...
І серце – зозуля озима кує - стає від щастя знов.

Разом із роком входимо кроком
В рік, що щоразу здається новим.
Дивиться боком, кліпає внутрішнім оком
Й оком назовні моргає нам дядько Вій.
Він нестрашний, такий міцний –
Цей спогад про все водночас на землі,
Життя слід блідий, і рудий, -
Червоні сліди твого віку в снігу, у кривавій імлі.

Щастя дарує - ще намалює,
Ще подарує сто доль.
Буде ще гарно, зовсім безхмарно
І світозарно – сто
Років, всі сто років мчимо ми,
Ах, крізь Різдво пливемо!
Серед тополь мільйонами доль
Бажання збулось й пропливло.

Ах, як розказати, отак розістлати
Як – скатерть в святкову імлу?
Серце – це сповідь, а вечір – у крові,
Лине старим автом,
Й місяцем блима, розкішна грива
Лягає тобі на плече:
Народження свято на стрічі багате,
Багате на світло, й тепло іще.

Кладе в твої руки цей місяць всі звуки,
Які проспівав я в ефір:
Нехай огортають, хай шаллю вдягають,
Хай рік ввесь дарують тепло із гір.
Дихає грудень, свято да буде,
Тисне у груди пальто.
Новий рік блудить, новий рік будить,
Кличе - немов в метро.
23.12.03

Купідон
1.
І коли опускалися сумерки...
Й зайнялись дерева уранці
І сади у садах готувались до свайби,
Якийсь дзвінок розлився --
Потихеньку, потихеньку
Сотні ран, сотні стріл,
Сотні голосів,
Сотні спотворених тіл
(Приніс мені).
2.
І коли уже зовсім розвиднілось...
Й зайнялися серця у садах...
І забились в руках в них сполохані птиці...
І ніхто вже не думав про свайбу,
Про гру музикантів улітку,
У літніх садах
Якийсь корпус, важкий надчутливий дзвін
Злився з тілом моїм --
Сотні ран, сотні зламаних стріл,
Сотні голосів, сотні спотворених тіл --
Купідон переломля дротики
(Приніс мені сотні криків).
З.
І коли опускались зіниці...
Й зайнялися слова у серцях,
І

читати