Завантажити

далі.
Втратився зміст почуття й слово саме по собі зробилося чарним.
Падають тінями криві-криві й вранці білі встають горизонталі.
Далі тілько сни, мрії, тілько безвітряність в полі.
Зорі вночі опускаються небом поволі, поволі
Тіні зими. Де вона зараз спить, де замерзає?..
Ранок розверзнувся далі, далі піна його лягає врочисто.
Співи чисті, дзвінкі, голосні за голосними, чутливі хмари.
Нас почуття обминає нивами, нивами, білими простирадлами.
Ранок. Зима. Тілько крук щасливо крила свої розгортає й згортає.
Нами ж рухають тілько гортанні звуки –
В звуках і в повітрі гучному й тіні немає про Наше Кохання.
Ах, значить немає. Хвилі білих горизонталей.
Грудень 1992

Як і раніш

...Подивися в майбутнє очима повними сліз!
Я знову сам-один. Хвиля по хвилі тануть дні. Віра в святе, вже
притаманна Європі, Азії, матері, слову, життю на вітрилах старих
експедицій нових кораблів, або -- сонет тривожної дійсності,
сонет наближення смерті, забуте в очах, й, проколоті часом,
краєвиди. Й знов підіймається день над всім. Чорними-чорними
віями дихає тіло землі. Заспокоївши тремтіння лап, очима очей
збирає нектар майбутнього й несе далі, вперед й назад, бджола --
і йде хід життя людей, плин. Й знов опадає пил. Навколо дрімає
все й спить. Все-таки (як і раніш) зоря зорями й міфами
запалає уночі па воді. Sіс.
1993

Пам'ятник

Гай зробився як плавний жест.
Хтось далеко пішов вплав.
Плавт кілька масок поклав в гілля...

Герб чомусь врятував країну від голоду й сну.
На острові Лесбос -- співпало --
Чергова оргія принесла весну...

Без слів, без стенань, без напруження жил
Чорний як хрест з-за тріпотливої білизни
Стояв, дивився в обриси обрію.

І слина текла, рука була на мечі.
Чулося як гула мечеть і мулла --
Наче здалеку -- благословляв, плутався, вставляв слова.

Кров текла. І хрест червонів на плечі.
І гаряча вечірня зоря
Спокутувала гріхи простору й днів.

Шкіра як ремінь дихала
Й напружувалася немовби,
Й здавалося ріка дихала ще тихіш.
Тихо
Скрізь! Як у нього в душі.
Як яструб на лівому плечі.
Немовби мовчазний наказ до імперії
Записаний з його губ шелестів
В білих мовчазних словах,
В білих губах слив.
1993

І там, і тоді

Не забудься про неї тоді, й тоді, й тоді...
Не забудься про неї вночі і вдень.
І все, що завмирало в тобі,
Все, що несло смерть, все, що несло життя,
Все, що кривилося, кривлялося тобі в очах,
І все, що брало звуки, брало високі ноти,
І на очах росло й завмирало тоді, й тоді, й тоді.
Брало за душу й поривалось вигукнути й вже кричати --
Пам'ятай про нього там, там. І там, і тоді.
1993

Інні Козловій

Давай розпустимо всіх слуг своїх,
Пограємося у косах твоїх,
Де досі грався тілько вітер!

Давай побавимося! дивлячись, як сходить сонце,
Пограємося волоссям на струнах косих,
Де досі гралися, як боги, роси!
1990-1991

***
Чув я, чи то снилось мені...
Олег Скрипка, група ВВ
Мені уявлявся синій гай.
В синьому гаю – ти,
Риби навколо б’ють хвостом –
Створюють світ води.
Чорні жоржини цвітуть в імлі.
В синьому небі спис пера.
Крила навколо б’ють джерелом.
Мила бровою веде.
В чорному дереві – ти.
В білому диму – ти.

Боже! Акації цвіт скидають,
Створюють привидний світ краси.
1993

***
Ти сьогодні мені прочитала листа
Про оленів, про себе, про вовків,
Що ховаються якось незграбно в кущах, –
Їм сховатися досі не вдалося.
О коли би я марив відтінками слів,
І відбитками в скелях,
Й отпечатками сонця!
О коли би перчатку кинув
Мені один день в один день...
Але тихо проходить усе, все
Ховається тихо, мрячиться
І примружує солодко очі
Ця ніч як вовчиця.
А в дощах завелося прокляття усьому,
Усе – випадковість.
Випадковість штовхнула мене
І дивитися в очі, і в поле,
І у маках ховатися влітку –
Для птиць перелітних
Червоніє волосся із затінку,
І, це видно по всьому,
Не байдуже грації в затишку
Цілуватися з втомою, з човном,
З акаціями безперервно шептатися.
А, між іншим, я Вам зобов’язаний всім
І нічим одночасно, - навіть втомою.
Ви наблизьтесь до мене,
Ви губи наближте і я Вам
Про все, вам про все розповім,
Що у світі кохалось оцьому.
А вода позбавляє птахів
Їхніх кроків нечутних додому,
А у маці зі смертю кохалася втома,
Але Грація встала і раптом промовила:
«Ви мене не кохаєте, чому?..»,
Й залилася сльозами.
Й потім довго я з нею сидів вечорами
І доказував їй, що люблю невідомість.
«Ви мене не кохаєте – чому?...» -
Моя мила шептала і тала,
І танула-танула – йшла в невідомість.
1993

Осінь

Поки йде дощ, сплять дні.
Поки я щось не розумію,
Вітер несе мені її
Й вже без вітрів застигає місто.
Вмира в кроках кольорів, кольорових прапорів,
Й ліхтарі несуть смерть словам,
Й затихають кроки закоханих там і там,
І там, де площа розпустила віти дерев
Як зморшки на лиці зима,
З очей іде червоне світло,
Грудям ввижаються слова
Й спрощується зміст ходу подій (що за рік),
І завмирають в неї на

читати