Завантажити

сади їх про тишу просили --
Якийсь гонг зупинився в душі.
Амур вийшов з-за куліс дощів --
Потихеньку-потихеньку
Ніс побиті тіла,
Пускав стріли
(Приснилось мені).
4.
І колиопустилися, впали сади на гаї,
Зайнялися вітри,зупинились дощі
І заграли загравив губах, солов'ї --
І ніхто, крім полів
Вже не ся готував до свайби,
Якийсь голос розлився в підхопленому Купідоном тілі...
Сотні ран,
Сотні стріл,
Сотні голосів,
Сотні спотворених тіл, --
В гонг кохання ударили
Дзвони снів,
Дзвінок дівочості дів, --
Глухі удари в серці слів
(Приніс мені К.)
1993

Людмилі Микитенко

Ртуть душі розливається пінними ніжними іскорками.
Розтинає простір гарячий срібний кохання меч.
Простягається погляд мій немовби трохи сумними і тьмяно-жагучими зблисками
В бік до тебе. Це вдень. А вночі він торкається плеч.

Він торкає плечі твої непомітними гострими смугами.
Крізь глибокий рів сну він уводить мене до твоїх лабет,
Він – цей погляд в твій бік – єдина уява і туга є
За тобою, Люсю.
Розрада неначе прийшла, із далеких комет.
Вересень 1999

***
Простяглася дорога твоя сюди.
В цю нікчемну й забуту землю
Ти ступила колись, коли зорі квітками цвіли.
Коли Квітка бачить тебе, він собі нее внємлєт.
Вересень 1999

Пісня Купідона
Я беру парасолю до рук,
Натягаю свій срібний лук,
Пробиваю мовчання тремтливим ліктем,
І, закривши обличчя блискучого щастя віхтем,
Я малюю навколо себе круг
З чарівних своїх, з вірних подруг.

Про блукання їхніх мук,
Про мовчання всередині них сполук,
Про торкання руками до їхніх рук,
Про блукання степами -- вночі -- сніжнобілих плечей
Моє тіло рече собі й рече.
Але голос -- услід -- пером -- шепоче: «Ще,
Ще приходьте, мов мрії, лагідні мої,
Ще, іще на мить
В гай, де серце без вас в кипучій імлі буття горить,
Де душа, мов підбита безодня-танк,
Де -- одвічно самотній -- ганок перетворюється на ганк.
І, без літери «о» вже не вимовиш «тло», не скажеш «скло»,
Не протреш спітнявіле, з великими зіницями посередині, чоло.
І не стиснеш рукою міцніш весло,
Пропливаючи крізь срібну тендітно-тремтливу даль
Часу, у якій сама лиш печаль
Залишилась від нині: вовіки і прісно зійшла любов.
Раз відпливши,
Не прийде, не вернеться знов.
Втім, якщо втратив щасливу кохання мить
(Ненадовго хоча), вона -- за тобою мчить,
Кричить з глибини віків, недоїденим хлібом наздоганя
В хащах й так похмурого міста,
Подібного до куреня.
Між високих стін якого любов
Вже давно позбулася своїх одвічних оков --
Лише каменем з дна ріки блимає, лежить
На дні річки все та ж марна мить...

Мить втікаючу наступна наздоганя.
Не зникає, з душі не хоче щезать вчення, тля
Бажання. Вічно шепочучи про шлюб,
Задивляється на складку твоїх заспокійливих губ,
І на твій, такий самий, заспокійливий, завислий в часі труп.
У якому серце ще дотепними жартами лине і пломенить.
Над яким повновіття ребер солодкою квіткою слова іще тремтить.
І, з якого, підіймається циклічно віковічна фонема «любов».
Темним привидом. Й -- в могилу повертається. Щойно
Ранок нагадає про наступний жест.
Щойно поруч десь скоїться, станеться
Несподіваний інцест. Адже

Я беру парасолю -- на всяк випадок -- до рук,
Натягаю ще дужче лук,
Напинаю майбутнє вітрило
Кохання човна,
Усім тілом, звучанням невидимих сполук
Пролинаю над невидимими містами довго.
Над містами, в яких не бував з рік,
Над містами, в яких зіпсувався лік
І смертей, і народжень -- отже
Виростає неначе ріг,
Скрізь лягає мій білий сніг,
Все охопить мій білий светр,
Викликає німе захоплення у всіх блиск
Моїх рожевих гетр,
Що, ударившись в тіло, немов по м'ячу,
Зроблять все, щоб і ти відчув
Ніби писк
Усередині серця, свист
Душі власної,
Що, розширившись донесхочу,
Злегка вдаривши тебе по плечу,
Кида в дощ
Блукати тебе без плащу.
І, вигукуючи крізь сон надалі «Лечу!!!»,
Я ту саму мелодію й тобі шепчу,
Мій єдиний, загублений в Скрізь
Многоликий капітан!
Лізь
На дерево! Любов
Розцвітаючи мов каштан
Вже стає на мить
Твій останній братан ніби,
Многоликою жінкою-відьмою
Кричить, кричить!
1997

Марта

Руки терпнуть, сонце падає осіннє з неба,
Опускається кудись земля і місяць вслід за нею –
Я чекав тебе цієї ночі, Марто, Марто.
Я й тепер тебе іще можливо десь чекаю.

Але годі, люба, - я прекрасних птиць шукаю!
Вслід за ними небо попливло і всі надії.
Ти, кохана, Марто... Марта, сонце, плещуть самовидцем руки,
Руки-крила опускаються за обрій – диво!

Але, знаєш, я скажу тобі, що народився
Місяць новий, і кохання знову прийде – знову
Вітер прошепоче пісеньку свою, і ми, в чиїхсь обіймах,
Ми полинемо за обрій, Марто, Марто, Марто...
1995

Тінь

Я бачу в кінці тунелю твою мимовільну тінь.
Ніби ти мене зогріваєш. Ніби ні.
Ніби, стелиться думка.
Стелиться, стелиться.
Ліхтариком в ці морозні, холодні дні.
Пам'ятаєш, як я тебе помітив увечері?
Наближаюсь. Наближаюсь.
Через сутінь тунелю. Повз людей,
Зайнятих собою, наближаюсь.
Не хитаючись. Перегортаючи
Кожен відтінок світла на

читати