Завантажити

ноги вздовж землі простягне,
Що останній день живу я сьогодні, насолоджуючись диханням, серцю милим --
Просто я сьогодні помітив дещо, дещо в туалеті Людмили!..

Схвилювало воно мене, забило подих, стисло груди, сміху позбавило і свободи, --
Ах! Нещасний я, жить, панове, несила, дивлячись на -- поруч -- таку небесну вроду!
Кажучи інакше -- любовним трунком жінка з-під знаку Венери
мене бідолашного напоїла:
Кохам те, як кажуть болгари, кохам те, божествена Людмило!

Сумно, ладо, мені без тебе дихать, жить і їсти,
Сумно ходить по вулицях, в тролейбус лізти,
Бігти сумно мені, наздоганяючи втікаючу мов ти електричку --
Тяжко, сумно, гидко жити в далечі від твого личка

Й блузки, під якою скарб захований надкоштовний,
Під якою те, що є вітрилом кохання-човна,
Те, на що зазвичай кажуть просто «груди»,
Господи, яке прекрасне воно саме в Люди!..
28.04.1998

***
Ніч. Всесвіт. Червона калина.
Козак крізь шпалеру шкребеться. Весь в ранах.
А я все пишу про чарівну Галину
І в цьому немає нічого поганого.
3.02.98

Елегія розлуки (Вілгайле Квітці)

В сні як завше ти перебуваєш незмінна.
Очі, плечі, волосся, груди, таз і коліна,
Талія – все віддає терпким присмаком розлуки,
Розлучення, роз’єднання, розриву – наразі розпуки.

Мовкне голос мій неглумливий і я опускаю руки...
Щоб, певно, довіку не здійнять їх д’горі.
Щоб не покласти на талію, не підійнять ними чашку, - долі,
Долі руки блукатимуть в пошуках твоєї тіні.

Падає сонце, поглянь, на заході. В такт йому падає листя осіннє.
Падають мрії, надії, думки кудись в кудись, в якесь сподівання.
Без сподівання, між тим, живу: лечу від рання кудись до рання
Знов наступного без усякого насправді бажання.
Я залишивсь без нічого, німб без мети, о, моє Кохання,

Чом ж, чом ж, скажи мені, ти
Залишила мене без усякої – зовсім без звістки:
Ніби небесне тіло – безхмарно, ніяк – продовжуєм існувать я і ти
Там, подивись, он там, у тих хмарах зловісних.

9.09.98

Епопея поглядів (Вікторії Федірко)

Я щодня проводжу в якихось дрібних, меркантильних мріях,
Я шукаю твій усміх у віддалених віях
І засніженого, й дощового перону,
Що очікує твоєї ходи легкої, щоб дзвоном-

Стогоном повідомити по дротах підземних,
Що ти йдеш, ідеш уже, пливеш до мене,
Щоб мене несподівано знічев’я впізнати.
І розкинувши, кивгувши крізь чорної шуби шати –

Ой, ходім, мовляв, далі, в інше місце.
Мов’, впізнала тебе з-поміж сотень... І двісті
Раз ступивши на сіро-срібний пакет перону,
Дочекалась ти погляду мого – стону.

Й – він шукає, шукає уже тебе – у твоїх же очах предвічних,
Він – твій друг і порадник, більш, ніж я, друг-поплічник
У цих подорожах беззмістовних: у близький і в далекий Київ.
Так, а погляд очей твоїх карих мій, синій, виїв.

І пробіг іще раз повз очі втомленої електрички
Еклектично. Й, набувши форми небесної свічки,
Він свічадом ясним, натхненним моє життя осяяв скромне.
І твоє осяяв так само – заховане в шатах, ніжнолонне.
9.03.2000

Коти

Зліва - зарослі густої лободи.
Справа - жирні, густі, набряклі коти
В сонця променях, в стосах теплоти
Все лежать, розкинувшись. «Прошепоти!» -

Наче каже їх німий єгипетський жест.
Й наче плаває в повітрі якийсь фест
Наче вслід котам, які здійнявшись пішли,
Сколихнулись і рушили всі світи -

Говіркі і зворушливі. Мов дворучний меч
У сіяннях променя мерехтіння їхніх плеч
А за ними подались і німі світи
«Електричкою проторохти

Над мостами» - кинули. Й вже ти,
Переплавившись. Перелинувши із дна небес
В інше дно мрійливе, над яким плес
Не відчуєш. Пропливти

Треба ще раз там де розчинились світи
Тіла вогкого риб, кудлатих тілес котів,
Мрій, бажань, вогоньків страждань і плотів
Душі. Не гарчи, коте, на сонці лежи -

Не в воді. Не введи й мене у хащі ті,
Над якими, коте, проплив твій запах вдаль
Не впіймавши ні миші, ані печаль
Покуті,

На якій лежав -
Жоден вогник очей не гарчав,
Жоден вусик не зсунувсь, і жоден рух
Не сполохав летящих в кабицю мух.

- Зліва - зарості густої лободи.
Справа - жирні, густі, набряклі коти
В сонця променях - в паростках теплоти
Все лежать, все блукають, - прошепоти.
13.03.2000

Вілгайле

Вчора, мила, був в нас надворі вівторок.
Може, вівторок, а може, здається, навіть четвер.
Поцілувавши тебе у побляклі вуста разів зі сто сорок,
Він зупинився раптом, а може – розтав чи вмер.
Потім якось піднявши теплі скроні в бік вітру
В очі він подивився безмежно сині чомусь, мов на чорному тлі мерцання одразу всіх зір.
Він – вівторок – вдихнув усередину себе гаряче щось – полуденний, вохкий вітер –
Й залопотів крилами в бік німб гливких романтичних втікаючих в обрій зір.
І повернувся до тебе потім, вже сім днів по тому,
І прокотивсь повз гарячий мов кістка чи марево степ,.
І повернув

читати