Завантажити

цього
Непомітно
Рідітиме, звужуючись
Чоло. В ньому сиве волосся,
Пориваючись вгору,
Безвідносно,
Наче пташка, лишає слід.
9.07.97 – 18.07.97

Анталія

Похитуючи задом, стегнами й трохи
Гомілкою колонади, Анталія.
Пасмо (блідо-руде) пляжу.
Там -- ми з тобою. Відраду
Кожен відразу зустріне в чреві
П'ятисотлітнього ковчегу: Тарсус,
Адана, Іскендерун, Мерсин
Позаду -- позаду
Човна любовної туги, човна
Кохань водоспаду,
Mon dernier amour! Мис
Анемур палить нічний маяка ладан,
Там, де літає, зливаючись з творчими смугами
Феба -- вічно вітальне вітає повітря
Затоки Анталії.
Спалює, тіло і душу зливає в миті.
Vita somnium breve. Мов на хвилинку
Виходим -- прокинувшись в каюті -- на сушу
Палуби. Зраду
Будь-яку забудем, адже
Відраду ми зустрічаємо в вічних
Одне одного очах. Річний
Список відпочиваючих
З сумом диктує турецьке радіо,
Мов богатирів з минулого, суне
Їхня лава із вод. Прополоскавши
Цілунками пахнучий рибою рот,
Ми відвертаємо погляд в бік
Карпатоса, Родоса
Грецьких. Темінь вечірньо-нічна. Десь
За південний захід відходить
Часу коса. Думаю: «Vita somnium breve.
Вічність, здається, в нас. Завтра, тепер». Нічне
Проміння в теплому морі лона людського шукає захист. Тихо
Блякне аж на самому обрії
Сльоза полонянки, невидима з яхти. Вітрило
Посіпується, фіранка. Пропускає
Свіже, ще тепле повітря крізь себе
Ілюмінатор. Вже за північ. Збираю лахи
(Завтра уранці вертається муж в черево яхти!)
І забираюся звідси туди, де закінчу вірша,
Гордо мов Бальтазар. Мовби цикада, маленька
Нічна комаха, зизить
Анталія з мапи,
Тридцять перший меридіан...
2.08.97

До дівчини (Вікторії Федірко)

Мене збуджують твої коліна
І поранене ззаду надп'яття.
Мене збуджує усмішка твоя рівна-рівна
Й те, що ти не одягла сьогодні плаття.

Мене збуджує відсутність зуба,
Лінії рук, що збігають рівномірно.
Не лягла ще масна, огидна тінь від шлюбу
Навколо безіменного пальця, помежи крихкі дівочі коліна.

Не лягає ще тінь від прокльонів
Між усміхнених губ, в їх куточках.
Ще немає тьмяних від ударів мужа пасльонів
Під очима і від кесаревого на животі хмаринок-точок.

Ще нема: народження мук
І нав'язливого дихання в груди, в вуста дитини.
Лиш тривожний шепіт про це, безупинний звук
Тисне, тисне дівчину ізсередини.

Мене збуджують твої стрункі, сильні стегна.
Мене збуджує кожне слово, промовлене твоїм ротом.
Мене збуджують, що під шкірою, твої -- і тільки твої ребра!
Мене збуджує... Збуджує мене будь-яка твоя чеснота.
13.08.97


***

З ночі у ніч
Рухаємось.
Торкаюсь твоїх
Примарних пліч,
Торкаю
Корпус твій,
Груди, слезливі
Очі -- лиш
Крізь глибокий
Неба сувій, лиш
Крізь простори,
Лиш крізь колонади
Безмеж
Що розділяють нас
Торкаюсь
Твоїх
Незабутньо
Природніх, живих вежд. Лиш
Уві сні, в пам'яті
А чи на мрії коні маю
Можливість, можу, встигаю
Повторити спільні
Пісні, крики,
Слова,
Що виринали
Поміж нас, з нас
В любовний
Час!..
Знаю: цього
Мало!
Єство
Долі клясти,
Гадаю,
Усе одно --
Гріх!.. З ночі
У ніч
Рухаюсь сам. Проводжає
Далі, за пляму неясну
Буття
І помежи межі
Життя
І життів
(Ймовірно -- всіх)
Спомин.
Однак
Звідти де боги,
З недосяжних гір,
З високих зір
(Навіть з невидимих --
Мов з неясних крапок) --
Лине лише
В'їдливий сміх
Звідти.
Здається. Мовб.
31.08.97

***
За тобою, моя мила, я сьогодні скучив.
Скучив за тобою, моя кохана.
Скучив за тобою, моя найлучча,
Усмішко Венери первозданна!

День тілько плететься (услід за днями). Ранить.
День ранить мене, разом зі мною несе мої почуття в нікуди...
Слухай, Венеро, жінко моя найкраща, кохана,
Невже, невже я тебе забуду?
Невже не спом'яну там -- за межею днів своїх -- твої
Груди, ніби квіти, що по центру розцвітали на них?..

За тобою, моя мила, я сьодні скучаю.
Скучив за тобою, моя єдина!
Ранок. Випиваю іще оден келишок срібного чаю,
Згадую краще. Згадую нашу спільну дитину.
31.08.97

***
Привіт! Мені є що сказати тобі. Здається.
Ні! Краще: ось,
На, візьми цю руку, вона
Віднині нехай належить лише тобі. Роби
Із нею, що завгодно. Хочеш: спирайсь на неї,
А -- ні, може тобі стане холодно --
Кинь її у піч. Вона,
Перевернувшись в вогні,
Неодмінно додасть
Ще тепла до твого і так затишного дому.
Як? Ні? Ах! Так. Я забув, що дні,
Що лежать попереду
Не належать
Ані тобі, ані мені - ні!
Що ж. Тоді хай буде таке: життя
Хай собі пливе.
Й справді - не світить нам попереду маяк,
Вважай нічого не сказав отоді на причалі знак,
І стовп з ліхтарем - ну, просто так - закляк,
Коли стоячи під ним я згадував, згадував, згадував все.
Все! - Темніє. Дощ постукує. Якось ніяково. Із вії
Гарячим воском надії
Все ж капає в жорстоку зиму що йде
Холодний лак
Зі злістю в правий бік рішуче збитої рукавом сльози.
Оплески.
17.11.97

Imagine

Уяви собі: беру тебе на руки
І несу всесвітами -
Крізь звуки,
Мерехтливі поля
І блукання
Вночі мелодій,
Розглядаю плечі
Мерщій, руки,
Що блукають
Без перстнів поки

читати