Завантажити

стверджував навiть, що у нього постiйно болить голова саме вiд паслiна. Та Галина знала, що вiн навмисне клевеще на сердегу. Бiля квiтки було так гарно мрiяти!..

* * *
Скiльки Квiтка пам’ятала себе, поруч з нею завжди була Хазяйка. Власне, Квiтка не розумiла, що люди подiляються на чоловiкiв i жiнок. У неї не було очей, щоб бачити та порiвнювати. Листочками вона могла не те щоб чути, але сприймати голоси, iнтонацiї, емоцiї. Значно краще Квiтка вiдчувала турботу, увагу, тепло душi, ласку рук Хазяйка, хоча й не знала, що це руки. Загалом, вона була найдорожчою для Хазяйки i платила їй за це такою безмежною вiдданiстю, на яку тiльки була здатна.
Понад усе у життi Хазяйка любила мрiяти. Квiтка знала це. Вона як могла намагалася кожного разу допомогти Хазяйцi фантазувати. Бажання допомогти концентрувало соки у листi та змушувало їх видiляти найсильнiшi алкалоїди. Тодi Хазяйка переживала чарiвнi фантастичнi сцени з життя далеких країн.
А от Хазяїн ненавидiв її. Вдихаючи одурманюючi пахощi, вiн лише дратувався. Його обмежена свiдомiсть не припускала навiть натяка на полiт уяви. Тому Квiтка весь час терпiла вiд нього бiль i приниження. Улюбленою розвагою Хазяїна було гасiння недопалкiв об землю у горщику чи поливання її недопитим коньяком. Тодi уся Квiтка вiд кiнчикiв листя до тонюсiнькiх корiнцiв сповнювалася вiдрази до такої пiдлоти, i викидала у повiтря дурман ненавистi. Вона знала, що Хазяйка оберiгає її вiд нападок. Алкалоїди додавали їй нових сил у доботьбi з катом-Хазяїном. А крiпитися було необхiдно: чим завзятiше захищала Хазяйка свою улюбленицю, тим дужче дратувався Хазяїн.
От i зараз їй знов зле. Хазяйка геть зомлiла, зав’яла, немов невидимi жучки пiдточили її стеблину. I Квiтка старалася як могла, заливаючи її пахощами жалю i поступово змушуючи усе далi й далi поринати у свiт блистаючих марень…

2. Вiдтинання вершини

— Олексiю, нам треба серйозно поговорити.
Вiн здригнувся. Це була перша згадка про те саме з момента тої самої розмови. Спочатку Олексiй докоряв собi за надмiрну балакучiсть, завдяки якiй було вiдкрито таку надважливу таємницю. Добре, що вони оформили все як слiд, уклали шлюбний контракт, що менше нiж десять рокiв тому багатьом оточуючим здавалося справжнiсiньким дикунством. Тепер Галина навряд чи наважиться подати на розлучення та розпочати розподiл майна, бо шлюбний контракт у цьому разi спрацює не на її користь. Адже окрiм слiв Олексiя, необережно кинутих пiд час сварки, жодних аргументiв у неї не було. I хтозна, чи казав вiн правду, а не дратував ненависну дружину зайвий раз!
Отже, для суду цього замало. Для суду портiбнi справжнi докази.
Проте Олексiц все ж побоювався, що дружина влаштує сцену, розридається або переб’є геть увесь посуд у квартирi. На щастя невдовзi з’ясувалося, що вiн переоцiнив потенцiйнi здiбностi Галини. Вона нi словом, ба навiть жодним пiвнятяком не виявила, що подружня зрада схвилювала її. Олексiй вже майже заспокоївся i подумки навiть почав потроху кепкувати над власним боягузством. Кiнець кiнцем вiн вирiшив, що Галина просто не звернула уваги на його слова. Як раптом сьогоднi…
— Нам треба серйозно поговорити.
Олексiй витягнувся у крiслi, поклав ногу на ногу i зпiдлоб’я позирнув на дружину. Вона стояла спиною до вiдчиненого вiкна, стискаючи у руцi вологу ганчiрку.
— Люба, давай-но перенесемо це на вечiр, — повiв Олексiй лiниво. — Ти прибираєш квартиру, от i прибирай. Я ще не…
— Нi, зараз, — вона неуважно погладила стебло паслiна, проте тої ж митi схаменулась i заходилася ретельно терти пальцi ганчiркою, як перед цим пiдвiконня. — Зараз, негайно.
Галина щосили трусонула головою, аж кiстки в шиї хряснули. Тонке пасмо волосся випало з недбало зробленої зачiски, перетнуло око i перекреслило щоку. Олексiй побачив, як пiд глянсовою шкiрою у цьому мiсцi затрiпотiв крихiтний м’яз.
— Ти тiльки не хвилюйся, Галино, — попрохав вiн.
— Я i так цiлком спокiйна, — збрехала дружина. При цьому тiпання щоки зробилося помiтнiшим. — Скажи, Олексiю, ти давно з нею… зустрiчаєшся?
— Два мiсяцi, — десь на самому днi души вiн вiдчув невиразне занепокоєння. Дiйсно, навiщо повторювати помилку i давати дружинi зайвi козирi? Проте принижуватися та критися було так неприємно… Нi, краще вже бути вiдвертим!
— Два мiсяцi, — немов луна повторила Галина, пiдвiвши очi до стелi. — Слухай-но, Олексiю, чи не хотiв би ти зi мною розлучитися?
Вiн моментально розпрямився i пильно придивився до дружини, немов зустрiвшися з нею уперше.
— Галино!.. — подальшi слова здивування не йшли з горла. Отже, все ж наважилася?!
— Авжеж, любий, — вела далi дружина тим самим тоном, так i не дочекавшися вiд Олексiя бiльш зрозумiлої вiдповiдi, — розлучитися — i край. I крапка. Дати волю одне одному. Ми ж протягом усiх цих рокiв… Ба нi. Спочатку все було добре, колись давно, в iншому життi, як ми були ще молодi. Ти кохав мене, Олесю, кохав до нестями! Щоправда, весь час дражнився, наспiвував:
Пiдманули Галю, забрали з собою…
Пам'ятаєш,

читати