Завантажити

Знала так, як я тебе ще пiзнаю…
Алiса обернулася до Олексiя, але той вже пiшов у кухню. За хвилину вiн з’явився з глеком холодної води.
— Галина могла й збрехати, щоб я не займав квiтку. Вона не хотiла, щоб я навiть наближався до горщика, — Олексiй замовк, з насолодою милуючися дiвчиною. — Це добре, що ти вирiшила попiклуватися про паслiн. Кактуси теж полий. А фiалки…
— Бiдолашнi фiалки загинули, — сказала Алiса, знов повернувшися до паслiну, який притягав її, мов невидимим магнiтом.
Руки Олексiя мимоволi обiйняли дiвчину за плечi.
— Я хочу, аби ти пiклувалася про рослини завжди. Я завинив перед Галиною. Я не хотiв її зрозумiти… Менi так здається, маленька. Тож пiклуйся про квiти. Менi так буде легше.
Його обiйми ставали дедалi мiцнiшими, пальцi наполегливо шукали застiбки сукнi. Несподiвано Алiса вiдчула невиразну стурбованiсть. Стеля кiмнати немов ледве опустилася.
— Олексiю, стривай. Не треба так одразу. Я не можу. В тебе не прибрано, усе вкрите пилом. Дай менi хоч трошки часу, аби прибрати.
— Нi, маленька. Зараз, — в голосi Олексiя на мить з’явився i одразу зник боязкий вiдчай.
— Що з тобою, коханий?
— Не знаю. Боюся. Я непевен…
Олексiй заплющив очi. Жадiбно ковтнув повiтря.
— Врятуй мене у своїх обiймах. Постав глек.
Вiн пiдхопив дiвчину на руки й зiгнувся над нею, мовби намагаючися прикрити вiд невидимої небезпеки.

* * *
Нiколи не позабуде Квiтка той день, тому що вiдтодi розпочалася жахлива самотнiсть. Як завжди вiн допомагав Хазяйцi боротися проти Хазяїна. Знаючи про її душевну беззахиснiсть, Квiтка дедалi бiльше насичувала повiтря пахощами ненавистi, а згодом шаленої лютi. Несподiвано сталося те, чого вона боялася бiльш вiд усього: Хазяйка не витримала, зомлiла. Хазяїн опинився поруч. Квiтка не розумiла, та й зрештою нiзащо не змогла б збагнути того, що вiдбулося потiм. Одне зрозумiло: Хазяїн щось зробив з Хазяйкою, i вона зникла. Квiтка бiльше не вiдчувала її душевної теплоти, ласки, любовi. Щоправда, Хазяїн щодня добрiшав, проте часто забував полити Квiтку. У сердеги пересихали нiжнi ниточки корiнцiв, пiснi соки не могли надати стеблинi пружностi.
Ледве дожила гинуча Квiтка до появи Молодої. Вона вiдчувала, що це не Хазяйка, проте їхнi сутi були дуже схожi. Молода одразу ж пожалiла Квiтку, попестила листочки. Ох, що за приємний жест, що одразу навiяв такi приємнi спогади! Якою теплотою вiдлунювали пестощi у найменшiй клiтинцi стеблини!.. Проте слiдом сталося щось нестерпне: Хазяїн у свою чергу почав пестити Молоду. З Хазяйкою вiн нiколи так не поводився, лише виснажував її, дратував, мучив, нищив, вбивав. А от щоб так мило й нiжно…
I Квiтка вмить зненавидiла їх. Якщо Хазяїн привiв до неї нову господиню, якщо Молода прагне замiнити Хазяйку, це аж нiяк не означає, що Квiтка розлюбила свою Хазяйку. Як палко Квiтка сумувала за нею! I що ж лишалося робити нещаснiй, невтiшнiй Квiтцi? Тiльки вилити усю ненависть та лють, що накопичилися у листi, на Хазяїна та Молоду, котру вона тiльки-но готова була полюбити. Зробити целегко, оскiльки теплий вiтерець не вiяв з вiкна. Повiтря в усiй квартирi було пiдвладне Квiтцi. А разом з повiтрям i ця парочка.

* * *
Олексiй нiяк не мiг збагнути, кого нагадує йому Алiса. Головний бiль заважав думати. Вiн узяв у руки миле личко й заходився обережно витирати нiжну шкiру рукавом пiжами. Пiд пальцями шкiра зморщувалася, лущилася, каталася дудочками та обсипалася на постiль.
— Облиш, любий, — попрохало тiло без обличчя. Вiн поглянув на темну пляму посеред купи подушок й вiдстрибнув на протилежний бiк лiжка.
— Галина! Як ти тут опинилася? Ти ж загинула.
Обличчя-маска, яку вiн усе ще мiцно тримав у руках, боляче вкусило його за палець. Це теж було обличчя його покiйної дружини. Та лице посеред подушок виявилося суцiльним темно-сизим синцем з вибитими зубами й єдиним вцiлiлим пiсля падiння з вiкна оком, а очищена вiд луски гриму маска у руках — лицем Галини пори їхнього знайомства: молодим i гарненьким.
— Не бiйся, я Алiса, — долинув до нього мовби з-за туманної завiси мелодiйний голосок. При цьому вiко вибитого ока склалося у лагiдну посмiшку. — Втiм, менi самiй теж неприємно ходити небом iз суцiльним синцем замiсть обличчя. Надягни на мене маску, прошу. I погладь по щоках, аби вона приросла.
Олексiй негайно зробив, як просила Галина. Маска сидiла добре, замiсть вибитого з’явилося живе око, зуби теж виявилися на мiсцi.
— Задушно тут якось, — Галина весело скинула на пiдлогу ковдру i заходилася легенько поплескувати себе по тугих стегнах. — I спекотно.
— Люба, та ти, здається, помолодшала, — пробелькотав Олексiй, замиловано розглядаючи її тiло.
— Це просто тому, що ти давно вже не бачив мене такою. Весь час стирчиш у своєї… Як її звати?
— Алiса.
— Так, у цього свого дiвчиська… Олексiю, я i є Алiса, обiйми мене, любий! Ти що, не пiзнаєш мене?.. Упiзнав, от i добре. Ти знаєш, як я кохаю тебе. Навiть коли ти викинув мене з вiкна…
Олексiй здригнувся i почав виправдовуватися:
— Що ти,

читати