Завантажити

перша починає сваритися, iнодi я, а iнодi — ми разом. Не вважаю Галю сварливою, сам я теж спокiйний, проте гриземося ми iз справжньою насолодою. Особливо Галина розбурхується так, що наприкiнцi готова вбити мене. Втiм, я теж готовий вбити її. Ми вмить дичавiємо, це просто нестерпно… А пiсля — головний бiль, доводиться пачками ковтати пiгулки. Це почалося не так давно, та менi здається, що так було завжди. Усе життя.
Олексiй сумно зiтхнув.
— Це пересичення, маленька. Ми з Галею забагато з’їли одне одного, якщо ти розумiєш, про яку їжу йдеться.
Алiса ствердно кивнула.
— А пiсля переїдання з’являється бажання блювати, чорт забирай! Я її, мабуть, ще кохаю, та у той же час ненавиджу це сполучення безбарвностi та фантазiї, мовчазностi та сварливостi, мрiй про далекi подорожi та квiтки у горщиках бiля вiкна…
Цигарка давно вже згасла. Алiса чекала на продовження, мовчазно вдивляючись у стелю. Нарештi розважливо мовила:
— Звiдси виходить, що я тобi теж колись обридну. Бiдолашний Олесю, який же ти нестерпний, який жахливий тип!
Вiн прокинувся вiд замисленостi, опустився навколiшки бiля столу та заходився шепотiти, ледь торкаючись волосся дiвчини:
— Що ти, маленька, що ти! Як можна? Ти ж зовсiм, зовсiм iнша. Хто я такий, що я таке по сутi? Невдаха, старий, хтивий баболюб…
— Олексiю!
— Так-так, маленька, старий баболюб. А ти — моя Алiса з країни чудес. Iз Задзеркалля. Ба нi — з країни мрiй! I я маю дякувати долi, що нарештi пiзнав справжнє кохання. Кохання такої славної дiвчини, що майже удвiчi молодша вiд мене. Що ти, маленька!..

* * *
Снiг кружляє у божевiльному вальсi пiд цiлий оркестр флейт, гобоїв та валторн, яким диригує в’юга. Iнодi пориви вiтру здiймають снiжне повiтря до самiсiньких хмар. Тодi на вулицях можна побачити похмурих бородатих чоловiкiв, котрi повiльно плетуться просто по кучугурах. Взутi вони неодмiнно у дивовижне росiйське взуття, що зветься “постоли”. Чоловiки раз-у-раз кахикають, скидають просто у снiг величезнi пластиковi лантухи, вiдпочивають деякий час i продовжують свiй нелегкий шлях. I час вiд часу мiж кучугурами промайне кошлата шуба бурого ведмедя.
I все ж величезнi бороди цих суворих чолов’яг подеколи розколюються посмiшками. Дiйсно, як це красиво, коли навколо багато, ба навiть забагато снiгу! Недарма росiяни фанатично люблять свою землю, недарма готовi жити та померти за неї!
Куди ж вони йдуть? Вони проходять через центр заснiженого мiста, де височить величезна вежа з палаючою червоною зорею i де стоїть вартовий, який фанатично стискає зброю. Один за одним входять бороданi до огороженого високим тином двоповерхового будинку з мiцних товщелезних колод, котрi розмiром не меншi вiд футу у поперечнику. Цi колоди колись були запашними смолистими кедрами, справжнiми дiтьми Сибiру. Тепер вiковi дерева зрубали, обтесали i зробили з них будинок у самому центрi Москви.
Бороданi входять у будинок, розривають мiцними руками пластиковi мiшки i висипають з них просто на пiдлогу усе, на що багата Олексiсiя: соболинi мiха, золото, росiйську iкру у витончено красивих яскравих слоїках, дерев’янi ляльки, що звуться “матрьошка”. Один кремезний чолов’яга обережно виймає зi свого лантуха блискучий посуд, що зветься “самовар”. Вiдвертає срiблястий краник, i з самовара тече мiцна росiйська горiлка, кришталево чиста, як сльоза. Чоловiки хапають одну з матрьошок, розкривають її, виймають меншу фiгурку, знов розкривають, доки в руках у кожного не лишається по половинцi матрьошки. Тодi вони набирають з самовару крижану горiлку, п’ють i крякають, аж поки самовар не порожнiє. Вони вiдкривають одну за одною слоїки з iкрою i їдять її розписаними ложками, а потiм неодмiнно починають танцювати свої дикунськi танцi.
Раптом з верхнього поверху будинку спускається велетенського зросту чоловiк у вiйськовiй формi i рипучих хромових чоботях. Йому аж нiяк не до вподоби те, що вiдбувається тут, вiн кричить на бороданiв, що одразу збилися докупи. Одразу вiдчиняються дверi. З клубами морозної пари до будинку увалюються косоокi солдати з величезними червоними зiрками на шапках i вiдправляють усiх чоловiкiв на солянi копальнi. Навiть лiсовi гостi, бурi ведмедi пiдходять до заарештованих бороданiв, що засмучено йдуть пiд конвоєм, та тикаються носами у їхнi боки. Бороданi ж покiрнi звичнiй силi, що як завжди зненацька й грубо змiнила їхню долю…
Крiзь спiв завiрюхи з передпокою долинув якийсь стукiт. Галина озирнулася, все ще наполовину перебуваючи у мареннях. Саме так, це Олексiй. Вiн здивовано i в той же час якось злодiйкувато дивиться на неї крiзь напiврозкритi дверi.
— Ти не спиш, Галю? Вже дуже пiзно.
Вона мерзлякувато запнулася у плед i вiдповiла:
— Олексiю, ти знаєш, я тiльки-но була у Москвi. Та Москва якась дивна, смiшна. Не така, як насправдi, а мовби з незграбних американських фiльмiв.
Галина посмiхнулася, згадавши баченi живi яскравi картини.
— То ти, мабуть, надивилася якихось бойовикiв iз Шварцнегером. Оцей, як його… Ну-у-у… — Олексiй заклацав пальцями.

читати