Завантажити

кiнець. Тепер вони знов у згодi, обидва ненавидять i її, i Хазяйку. Гiрко стало Квiтцi: не побачить вона, як Хазяїн вб’є Молоду. Бiль i жалоба миттєво прокатилися гарячою хвилею зламаною стеблиною i почали накопичуватися у листi та ягодах.
Але заподiянi Квiтцi муки здалися парочцi катiв недостатнiми. Обскубавши усi ягоди до єдиної, Хазяїн i Молода по-звiрячому розтоптали, роздушили її. Гроно, встромлене у волосся Молодої, лишилося останньою вцiлiлою часточкою Квiтки. Воно не могло вiдчувати так же тонко, як уся Квiтка. Гроно вiдчувало лише ненависть, що йшла вiд ягiд, що їх чавили своїми гарячими ненаситними тiлами Хазяїн та Молода. То була найсильнiша i найсуворiша передсмертна ненависть. Її туман поволi огортав коханцiв.

* * *
— Стривай, Олесю.
У мить найвищої нiжностi Алiса раптом вiдсторонилася вiд нього.
— Що сталося, маленька?
— Я подумала… Галина замурувала нас у цiй кiмнатi. Вона розкопала пiдлогу та вiдкрила провалля. Але ж пiд пiдлогою мають бути квартири iнших людей. А там чомусь земля. Тут щось не те.
— Молодець, маленька! — Олексiй звеселився. — Давай подивимося униз. Справдi, там мають бути люди. Ми їх покличемо. Вони нас врятують.
Удвох вони пiдiбралися до прiрви, але зазирнути униз не встигли. Звiдти вдарив отруйний стовп сiрної пари й дикого реготу.
— Давайте-но униз, — позвала зелена рука, що виринула з непроглядного мороку ущелини. Пальцi, мiсцями об’їденi до кiсток, потяглися до Алiси. Вона ухопилася за плече Олексiя й заволала:
— Допоможи, врятуй! Нi, нi, не хочу!!!
— А Галина хiба хотiла?! — долинуло з прiрви.
Коханцi кинулися до лiжка, немов воно могло захистити i врятувати.
— Нiчого, ми вас все одно впiймаємо. — рикнув зловiсний гном, що з’явився з ущелини. — Ей, ви, ледащi, а ну давайте сюди снасть.
В’юнкi криваво-червонi ящiрки почали витягувати на пiдлогу дрiбновiчкову сiтку, примовляючи:
— Сюди, рибки, сюди…
— Галина чекає на вас, — запевнив гном, — як не бажаєте самi — то допоможемо.
— Олексiю, придумай щось, — благально простогнала Алiса.
— Не знаю, що можна вдiяти, маленька. Менi чомусь здається, що вони не насмiляться пiдступити до лiжка.
— Це їм не потрiбно, — заперечила дiвчина. — Вони накриють нас тенетами i стягнуть униз.
— Так, ти маєш рацiю.
Вони обiйнялися i перелякано дивилися на сiтку. Навiть прогнавши Галину, не змогли позбутися її посланцiв. Кiнець…
— А вiкно?! — раптом скрикнула Алiса. Олексiй стрепенувся. Справдi, як вони забули? Либонь, клята Галина заморочила.
— I що б я без тебе робив, маленька! — Олексiй боязко озирнувся i переконався, що на мiсцi подвiйних штор не з’явилася камiнна кладка. Щоправда, за ними…
Проте ящiрки захвилювалися, гном занервував. Схоже, вiкно дiйсно не замуроване, бо чого ж тодi їм непокоїтися?
Схопивши дiвчину на руки, Олексiй кинувся до вiкна. Дорогу перегородила стiна зелених змiй, якi на очах повиростали з розтоптаних останкiв паслiну.
— А ну розступiться!!! — гримнув Олексiй i ногами розкидав змiїнi тiла. Мiцнiше обiйнявши Алiсу правою рукою, лiвою шарпонув штори.
Потiк яскравого свiтла залив кiмнату. Вiкно продовжувало iснувати. Вiд нього розлого спускався униз барвистий килим квiтiв. Кiнець килима пестили блакитно-зеленi морськi хвилi. Бiля самого небокраю майорiв кораловий атол.
— Так, коханий, — кивнула Алiса й нiжно поцiлувала Олексiя. Позаду повзли ящiрки, розгортаючи сiтку, свистiла сiрчаниста пара. Баритися безглуздо.
Олексiй схопив стiлець, на якому Галина проводила цiлi днi, й вибив шипку. Теплий вiтер увiрвався в кiмнату, пiдхопив їх i винiс з жахливої квартири. Вони впали на запашний килим з квiтiв, потонули у вихорi рiзнокольорових пелюсткiв, нiжних, мов китайський шовк… Та килим не витримав натиску, несподiвано трiснув, розсипався i щез, вiдкривши пiд собою далекий тротуар. Земля невтримно, невблаганно летiла назустрiч…

Епiлог

На тротуарi холонули два тiла. Мiлiцiонери, санiтари та пересiчнi роззяви, якi оточили їх щiльним кiльцем, не могли бачити пiд бiлими простирадлами вираз нiжностi й любовi, що навiки застиг на обличчi Олексiя. Не бачили вони також щасливого блиску, який ще не встиг остаточно потьмянiти у глибинi очей Алiси.
I нiхто не бачив згасання останнього Грона червоних ягiд. Воно вмирало тихо i спокiйно, бо все ж таки вiдчуло загибель цих двох. За її обожнювану Хазяйку було вiдплачено.
1989 р., Київ
1 “Зелений промiнь” — рiдкiсне природне явище. З’являється у вiдкритому морi у найостаннiшу мить заходу сонця. Згiдно з повiр’ям, приносить щастя (прим.авт.).
2 Алiса помилилася. Їстивними є ягоди чорного, не червоного а паслiна. Втiм, вона не була обiзнана на ботанiцi (прим.авт.).
---------------

------------------------------------------------------------

---------------

------------------------------------------------------------

читати