Завантажити

Олесю?
Галина якось жалiбно посмiхнулася. Нiчого не сказавши, Олексiй тiльки головою кивнув.
— А пам’ятаєш, як ми мрiяли про майбутнє? Яхта… Я хотiла назвати її “Актинiєю”, а ти дражнився, стверджуючи, що оскiльки актинiї живуть на днi, то й яхта пiде на дно. I смiявся. Господи, Олексiю, як ти смiявся…
— У нас чудовий “Вольво” останньої марки, — протягнув Олексiй, який несподiвано для себе теж занурився у спогади.
— Автомобiль — це не те. Це iнше. На ньому не попливеш по океанськiй передзахiднiй дорiжцi, аби наздогнати “зелений промiнь”1. Та й навiщо менi машина, якщо я майже не виходжу з дому? Ми прямуємо у протилежнi боки, у рiзнi кiнцi шляху. Тож давай розiрвемо останню ниточку, що з’єднує нас! Не варто бiльше тягнути. Тодi в тебе буде свiй шлях, у мене — свiй.
Олексiй дуже зрадiв. Дуже! Вiн кинувся до дружини, аби пiд впливом вдячностi розцiлувати її. Проте раптово вилив на Галину справжнiй потiк розради:
— Ну що ти таке кажеш, люба! Як я можу покинути тебе? Дурницi! Ми прожили стiльки часу разом. Щасливих рокiв було значно бiльше, нiж тобi здається, запевняю тебе!..
“Iдiот, що за нiсенiтницi ти верзеш?!” — на днi свiдомостi бився розчавлений голос, та слово було вимовлене. Усе, пiзно.
— Галю, пробач менi. Чуєш? Пробач! Я розiрву стосунки з нею…
(“Ти розiрвеш стосунки з Алiсою?! Кретин!”)
— Вiзьми свої слова назад, прошу. Ну, будь ласка!..
З грудей Галини вирвався подих полегшення. Вона мiцно поцiлувала чоловiка й бадьоро заговорила:
— Олесю мiй, дякую, дякую тобi! Я й помислити не насмiлювалася про таке щастя. Е-ет, яка ж я дурна! Виявляється, ти залишився таким же люблячим та шляхетним, як колись. I я насмiлилася сумнiватися у тобi?! Це я прошу вибачення у тебе, мiй любий! Отже, пробач. Щиро прошу.
А вiн вже впав у крiсло i до болi стиснувши долонями скронi, мовби розглядав себе збоку. Ось сидить чоловiк, у якого мiзкiв не бiльше, нiж у задрипаного страуса, яких ховає голову у пiсок i вважає, що таким чином уникає небезпеки. Тiльки-но цьому чоловiковi… ба нi, цьому телепню у штанях дружина запропонувала розлучення (а це не на користь їй, бiдоласi!) — i тiльки-но вiн сам (сам!) вiдмовився вiд цього. Надчудово! Самому вiдмовитися вiд власного щастя, власноруч вирвати з серця потяг до маленької Алiси з країни мрiй… I як тiльки таке вирвалося з вуст?!
Олексiй скригонув зубами вiд лютi. Немов пiдтримуючи його, зарипiли пружини крiсла. Галина продовжувала захоплено белькотiти нiкому непотрiбнi подяки. Розкуйовджена квочка-домосiдка не першої молодостi, колишня красуня у халатику, капцях i з ганчiркою в руцi, брудною, як вона сама.
Олексiй остаточно розлютився й заволав:
— Та припини нарештi трiщати, ти, канарка пом’ята! Нудно слухати твої дурнi слововиливи! Шляхетний? Знайшла шляхетного, годi й казати! Сиджу усе життя у цiй смердючiй дiрi разом iз тобою, всi прибутки обертаю на долари i складаю їх на якусь твою iдiотську яхту, що при першому-лiпшому штормi потоне, хай їй грець! Машину купив — то вiд тебе тiльки й чути, що суцiльнi докори! Коли яхта твоя мрiя — ти й накопичуй, так ти ж у нас працювати не можеш, бо це, бачте, шкiдливо! Ач, яка панi!.. Навiть власного будиночка у передмiстi не зумiв придбати з-за твоїх примх. Яка ще тут шляхетнiсть, коли ти стирчиш тут усе життя поруч i примушуєш мене зiзнаватися у коханнi, що давно вже вмерло?! Пожалiв я тебе, i годi! А ти вже й зрадiла.
Галина нарештi замовкла. Очi її розкривалися усе ширше i зрештою вирячилися, мов у жаби. Олексiй несподiванно вiдчув непереборну вiдразу до дружини. Здавалося, вона накопичувалася роками i зараз зненацька вилилася назовнi, немов гнiй з чиряка, що прорвав.
— Бозна, навiщо я одружився з тобою, Галино. Грошей в тебе не було, зв’язкiв теж. Хiба що пика така собi, вродливенька. Либонь, просто пожалiв. А ти мене не жалiла. Усе життя зiпсувала, паскудна ти тварюка! Якби не ти, я б зараз мiг очолювати вiддiл… або пiдроздiл… нi, всю нашу фiлiю! Директор фiлiї, уявляєш?! Це ти зв’язувала мене, не давала робити кар’єру. У мене нiколи не вистачало сил сказати тобi правду i таки розлучитися з тобою. Ах, що скажуть товарищi по службi, ах, що скаже начальник! А друзi?! А як же почуватиметься моя бiдна дружина?! Тебе жалiв, ясно? Тебе!!!
Олексiй вкарбовував кожне слово Галинi в обличчя. Як йому здавалося, у центр чола. Дружина мовчала, навiть нервове тiпання щоки припинилося. I вiд цього Олексiй вкiнець осатанiв. Вiн раптом зрозумiв, що позаду Галини вiдчинене вiкно. Якби вона вилетiла туди. Пурхнула, мов пташка. Забралася на вулицю або просто на той свiт, тiльки б нiколи бiльше не поверталася. Пiдвiконня низьке, тiльки похитнеться — i туди шкереберть… В неї iнодi буває запаморочення. Олексiй наблизився упритул до дружини i зi злiстю прошепотiв, звузивши очi:
— Ти менi непотрiбна. Я кину тебе. У тiєї дiвчини буде дитина. Моя дитина, Галю!..
Вiн брехав люто, несамовито. Вiн домагався тiльки одного: якомога болючiше зачiпити Галину, щоб вона перекинулася через пiдвiконня на

читати