Завантажити

вулицю. Йому здавалося навiть, що повiтря, котре з силою виривається з його легелiв з кожним словом, зараз же повалить дружину, пiдхопить, мов вiтер пушинку.
Справдi, почувши звiстку про дитину, Галина почала повiльно осiдати, закативши очi. Тiльки падала вона не назад, а осiдала вниз i трохи уперед. Олексiю здалося навiть, що з тiла дружини несподiвано зник кiстяк, настiльки повiльно i плавно вiдбувалося падiння.
Якимось незрозумiлим iнстинктом вiн зрозумiв, що одяг Галини не повинен торкатися брудної пiдлоги, i схопив її пiд пахви. Важке тiло лантухом привалилося до плеча Олексiя, зведенi судомою пальцi стискали ганчiрку. Мимоволi пригадалися палкi обiйми Алiси.
— Не туди, люба, — з докором мовив Олексiй, не вiдпускаючи Галину i щось гарячково обмiрковуючи. Потiм озирнувся, розпрямив тiло непритомної дружини. Розвернувши Галину обличчям до вiкна, трохи вiдштовхнув вiд себе i з ледь помiтним докором прошепотiв:
— Прощавай, люба.
Над пiдвiконням промайнули її капцi. Олексiй закляк, несподiвано згадав, що у якiйсь країнi, чи то в Iталiї, чи в Сiцилiї, чи у Iспанiї, заведено у рiздвяну нiч викидати з домiвок на вулицю старi меблi i всiлякий мотлох. Галина колись дуже потiшалася з цього екзотичного звичаю. До Рiздва ще далеченько, проте починати нiколи не пiзно. Меблi, старi меблi…
Олексiй рвонувся до вiкна настiльки шалено, що ледь не вилетiв сам. Тiло дружини лежало далеко унизу. Звiдусiль збiгалися люди. Порив свiжого вiтру немилосердно вколотив у його голову усвiдомлення того, що саме вiн вдiяв.
— Га-а-али-и-и-и-но-о-о-о-о!!! — дико заволав Олексiй, учiпившися у пiдвiконня до побiлiння пальцiв. Натовп бiля тiла дружини розростався. Натикаючися на меблi, як слiпий, вiн кинувся до телефона i заходився набирати номер “швидкої ”. Але руки тряслися, i вiн нiяк не мiг зробити таку просту рiч.

3. Трикутник стає “бермудським”

— Так оце тут ти i живеш?
Алiса з порогу озирала кiмнату, намагаючися запам’ятати кожний сантиметр побаченого. Це ж квартира Олексiя, її Олексiя! Його кiмната. Запах якийсь дивний. Слабенький, але вiдчутний запах.
— Треба провiтрити, — Алiса попростувала до вiкна.
— Нi, маленька, — Олексiй спинив її. — Я навмисне позачиняв вiкна. Вiдтодi, як загинула Галина… — похнюпившися, вiн повiв далi: — Розумiєш, при вiдчинених вiкнах я не почуваюся комфортно. Я просто боюся вiдкритих вiкон, вони — мов пащi хижакiв, готовi заковтнути людину. Галина якомога частiше провiтрювала квартиру — i от зрештою випала з вiкна. Я тодi ледь не кинувся слiдом за нею.
— Ти її все ж кохав? — iз завмиранням серця спитала дiвчина.
— Майже нi, маленька. Може так, самiсiньку капочку… — Олексiй удав бадьорiсть. — Я тебе кохаю. Тебе, маленька. А Галина — це щось на кшталт схильностi. Прихильнiсть до старих звичних чоботiв. Вони набули форму ноги, не тиснуть на мозолю. Їх шкода викинути. Я зовсiм не хотiв…
Раптом Олексiй перелякано замовк, немов сказав зайве, i докiнчив:
— Розлучатися не хотiлося, ти ж пам’ятаєш, я казав…
— Авжеж. Слухай, Олексiю, — вона заходилася водити пальчиком по тильному боку його долонi. — Мене це весь час мучить. Можливо, вона довiдалася, що ми з тобою… от i вирiшила пiти… тобто покiнчити…
Якась тiнь промайнула пiд самою стелею. Алiса здригнулася, мимоволi зробила глибокий вдих i зi слабким здивуванням помiтила, що встигла звикнути до запаху. Навiть дуже приємнi пахощi, приємнiшi до парфумiв, он як!
— Облиш, маленька, не мучся, — заспокоїв дiвчину Олексiй. — Вона випала з вiкна зовсiм випадково, на моїх очах.
Алiса полегшено зiтхнула i спитала:
— Олексiю, а навiщо ти завiсив вiкна? Зараз день.
— Боюся, — чесно зiзнвся вiн. — Клята мiлiцiя пiдозрювала мене… ну-у-у, що я нiби-то допомiг Галинi випасти з вiкна… Так от, за мною стежили протягом трьох мiсяцiв. Я боюся їх питливих, прискiпливих поглядiв. Iнодi менi здається, нiби за мною стежать люди з дому навпроти. Птахи, якi пролiтають повз вiкно. Сонце. Боюся.
— Але ж квiтки майже загинули, — Алiс обережненько торкалася пожовклих круглих листочкiв фiалок. — Ти їх не поливав. Хiба так можна, Олексiю? Зате кактуси вижили. I ця… Яка красуня!
Дiвчина захоплено розглядала паслiн. Їй дуже сподобалися тонесенькi, трохи закрученi з бокiв серцевиднi листочки й розкiшнi грона глянсово-червоних ягiд. — Як ця рослина зветься?
— Паслiн. Улюбленець Галини. Вона спецiально опромiнювала насiння рентгеном ще за часiв роботи у клiнiцi. Незвичайний екземпляр. Мутантик, як називала його Галина.
— Цей мутантик стiйкий, вiн не зiв’яв, хоч ти його й не поливаєш, — Алiса приголубила серцевиднi листочки. Одразу ж на неї накотила хвиля нiжностi. — Як хороше в тебе, Олексiю! Принеси води, бо земля геть висохла.
— Зараз, маленька. Тiльки ти краще не торкайся цiєї рослини. Галина казала, що вона отруйна.
— Хiба? Нiколи б не подумала. Я навiть чула, що пасльоновi ягоди можна їсти2. Ну добре, не буду. Певна рiч, твоя Галина мала рацiю щодо отруйностi. Вона краще вiд усiх знала свого удюбленця.

читати