Завантажити

запитав: — А ти не боїшся, що у будинку навприти такий собi астроном-любитель збере бiля свого телескопа натовп бажаючих помилуватися пiкантною сценою наших любощiв?
Алiса вперто мотнула головою:
— Астроном дивиться у небо. Там вiн шукає свою зорю. Навiщо йому усi нашi вбогi домiвки, коли iснує принадлива сила космосу? I що йому до мене? До нас?
— А обивателi? Доброчеснi громадяни нашого доброчинного мiста? Тi, якi вдень поважно тримаються на вулицях, а вночi млiють вiд хiтi над якимось “Плейбоєм”?
— Доброчеснi громадяни давно вже сплять. А божевiльнi нечестивцi, як-от ми з тобою, занадто зайнятi одне одним, аби звертати увагу на щось iще. Вночi мiста нема, вночi воно вмирає.
Спробував би вiн поговорити про таке з Галиною! “Олексiю, це ж непристойно!” I чому вiн не зустрiв Алiсу рокiв п’ятнадцять тому? Як хороше було б їм удвох! Олесь i Алiса, Алiса i Олесь — справжнiсiнька тобi гармонiя!
Втiм, рокiв п’ятнадцять тому вона була ще жвавим рухливим дiвчам з тоненькою косицею та збитими колiнками. Як прикро…
— Алiсо, а я ж iще не розлучився з Галиною. I не розлучуся. Хiба ти не боїшся, що я тебе зненацька покину? Просто так, з якоїсь примхи.
Вона притулилася до нього ще мiцнiше й вiдповiла:
— Якщо ти так вчиниш, отже, так краще для тебе. Я тебе кохаю. А для коханого чого тiльки не зробиш, чого не зтерпиш.
Отакої! Мiцний горiшок. Цiкаво, що б вiдповiла Галина? Певна рiч, влаштувала б грандiозну iстерику.
— Маленька, а тебе не принижує стан коханки?
Алiса пирснула i замахала руками:
— Ну i запитання! Що з тобою, любий? Чи ти увiйшов до лав Армiї Спасiння, яка почала розгортати в нас свою благодiйну мережу?
— Не знаю… — Олексiй чомусь засмутився.
— Але якщо серйозно, то нiхто не в змозi принизити тебе так, як ти сама. Отже, якщо я не вiдчуваю себе приниженою, то про що мова!..
— Ти серйозно, маленька? — здивувався Олексiй. — Звiдкiля ти знаєш, як принижують! У твої роки ти розмiрковуєш, немов стара.
— Кiт у сервантi з посудом, — знов посмiхнулася Алiса. — Ба нi, ведмедь. Стара? Дякую за гречний комплiмент. Олесю, любчику, ти зовсiм не вмiєш пiдлещуватися до жiнок. Подякуй, що твоя коханка така терпляча. Але бiдолашна дружина! Її варто пожалiти, хоча ми навiть не знайомi.
— Вона не варта такого ставлення з твого боку, — запевнив Олексiй. — Галина…
Вiн невиразно мугикнув, повертiв пальцями у повiтрi i зненацька зрозумiв дуже дiвну рiч:
Вiн не можа сказати про дружину нiчого поганого!
Вiн сам не знає, за що ненавидить дружину!
Поруч нетерпляче вовтузилася Алiса.
— Вона… той… — безпорадно повторював Олексiй.
— Вона холодна жiнка? Або занадто палка? — намагалася допомогти йому Алiса.
— Нi, маленька.
— Вона зраджує тебе?
— Галина?! Та ти що! — здивувався Олексiй. — Звiдки ти таке взiла?
— Ну-у-у… так… Чом би й нi? Ми з тобою, вона — з кимсь…
— Дурницi! — самовпевнено заявив Олексiй. — Я з тобою — так, а от Галина на зраду нездатна.
— Рiч у тiм, що ви, чоловiки, намагаєтеся пильнувати усе своє, — хитро вела Алiса. — Мiй старший брат у дитинствi збирав колекцiю метеликiв. Овва, спробував би будь-хто, хай навiть батьки, торкнутися принаймнi до однiєї… Стоп! А може твоя благовiрна з ранку до вечора вештається мiстом? Магазини, перукарнi, салони, курси якiсь, подружки…
— Навпаки, Галина весь час сидить бiля вiкна.
— То вона погана господиня? Вдома не хазяйнує?
— Та нi, в нас усе чисто.
— Витрачає купу грошей?
— Аж нiяк, маленька!
— З ранку до вечора теревенить по телефону?
Зненацька Олексiй вiдчув, що мерзне. Вiн злiз зi столу, натягнув мохнатий купальний халат i закурив.
— Це все не те, маленька.
Алiса вiдчувала його внутрiшнє напруження, тому терпляче мовчала.
— Дуже важко пояснити, розумiєш? Вона якась безбарвна, звичайна… навiть звична. Коли живеш з людиною пiвтора десятки рокiв, мимоволi пiзнаєш її до найменших дрiбниць. Це все’дно, що порожня чашка для кави, дно якої ти бачиш двiчi на день. Та це ще не все. Хай би ця знайома до дна рiч бовванiла весь день бiля вiкна, уп’явшися поглядом у вулицю, я не заперечую. Власне, впродовж останнiх рокiв, як вона лишила роботу, так i було. Проте коли у знайомого до дна предмета з’являються якiсь дивацтва — це ж нестерпно!
— Що таке? — здивувалася Алiса. — Але ж у такому разi саме менi треба стрiмголов бiгти вiд тебе! Хiба ж ти сам не пiдмiтив у мене величезну кiлькiсть дивацтв? Менi байдуже, що я коханка, а не законна дружина, я полюбляю робити те i так, як не робить нiхто iнший, менi…
— Не те, маленька, не те, — заперечив Олексiй. — Моя Галина марить наяву. Завжди мрiяла про далекi мандри. Це вона, домосiдка!.. Проте коли очi спалахують, руки так i ширяють у повiтрi, слова неконтрольовано йдуть з язика… Нi, треба бачити цей екстаз, щоб зрозумiти, наскiльки це жахливо. Iнодi менi здається, що Галя божеволiє. I кожного разу я дивуюся, як моя бiдолашна голова не лусне вiд цього словесного проносу. I уяви собi, тодi я починаю панiчно ненавидiти її. Iнодi вона

читати