Завантажити

СТЕПАН ПРОЦЮК
АПОЛОҐЕТИКА НА СВІТАНКУ

Частина І
Аполоґетика на світанку

ЗНАЮ!

І за вежами слів, й за холодним фасадом кар'єри,
на мільйонами тонн заштрихованих знов прапорів
заховалося те, що не впишеш у жодні папери,
щось таке, що лиш нині його доторкнутись посмів.

Хоча думав про те у вечірній і мужній колисці,
не спинявши надмірність пульсацій власних рамен,
хоча мріяв, як Бог,
що жар-птиця поселить десь близько
до старих міражів (саме тих, в котрі вірив Гоген).

Хоч питавсь у мерця і прохожого,
і у того, хто завтра заявить о праві на світ:
«Де заховано те?», а у відповідь: «Тоже мнє…»
найчастіше лупало з орбіт, із хатин, із боліт.

Але нині вже знаю, склавши іспит магістру казок.
Не шифрую уже мізантропа в розбещену кралю.
Нині знаю, бо весь під жорсткими дощами промок
у дорозі до храму із назвою «Чаша Ґрааля».



ПРООБРАЗ

Западається біль за сторінки рожевої віри.
Як чаклунка на воску, шукаєм рожевий пісок.
І шляхетна стріла, обминувши шляхетні турніри,
прорізає вертепи червоних і чорних думок.

Намалюємо жаль (і не в стилі класично-французькім).
Заморозимо шкло, не кидаючи велич на брук.
А мазня та шедевр
перетнутись не встигнуться — дзуськи! —
Наш гербарій віднайде залюблений в класику внук.

Він віднайде його не як свідка клінічних гімнастик
до закінчений віку.
Не як претензійно нажебраний мох.
Посміхається нам із генези прапорів та свастик
наш онук, наш новий ренесансовий Бог!


* * *

Що ж, колись заманеться й тобі
закопати жовтяві листочки,
несучи на долонях юрбі
силуети нічної сорочки.
А хотілось би — Бога портрет
чи родильний будинок поем,
проминувши ґаздівський штихет,
пронести, як вовчицю ніс Рем
в кулуарах своїх сухожиль,
в епіцентрі своїх відображень.
Хіба кожен, хто носить бриль,
мусить бути німий і прокажен?
А бажалось — пророка пальто
пронести, скільки розуму й мочі.
Вуха може носити будь-хто,
хоч би мав і артерії з мочі...

* * *

Прикладім до колиски мох,
аби дещо побавити маси.
Нерозлучні колиска і Бог,
неспівмірні колиска і красень.

Розгорни золотий каталог,
щоб не змусити зорі чорніти.
Нерозлучні метелик і Бог,
паралельні метелик і квіти.

Намалюйте тубільський ліс
чи деталь імператорських тог.
Нерозлучні художник і біс...
Нерозлучні художник і Бог!


* * *

Степану Процюку
Відкинь елітні береги
чи кастовості обладунки.
Такі обличчя навкруги,
немовби слідчого дарунки.

Торкни їх долю. Віджбурни
все неприродне, небарвисте,
хоча есенції весни,
немов абетка для садиста.

Хоч непрочитані листи
дарує параноїк-квітень,
не дай поезію звести
до божевіль і підворітень.

ЧОМУ?

Ми дужі, свавільні, ми вмієм екстракти нудьги,
плювавши на злість генеральських злинялих лампасів,
вкладати в ліричних комедій стрункі береги.
Чому не радієш, підстрелене серце на Спаса?

Ми є правдокопи з країни помірних дощів.
Ми череп з кістками залишили вчора на марші.
То ж чом ад'ютантським тенором заплакати хтів?
Чому у музеях ісламські квітки, а не наші?

«Ми вічні, як демон. У нас золотий родовід.
Від нас романтичного спорту почнеться праера»,—
ще скаже за сто літ козацький підхмелений гід.
Чому ж не радієш над своїм піїтським папером?..


* * *

Шануєш пасажі, шануєш учнівські кістки,
в час Божого граду себе підбадьорюєш опієм.
Неначе вітри інквізицій, ти ллєш залюбки
касторку і срібло в казковий і древній Рух Опору.

Проколюєш серце Амура святковим мечем,
а серце Амура бичами вже програно в карти.
Не тільки Амура, ми й батька його перемкнем,
кривавлячи ступні у приступі мікроінфаркту...

Полощемо розпач, старі адвокатські плащі
у вариві часток, у тріску несправжніх колізій,
не тямлячи місць, де чатують сліпі партачі
безкровного права на ніжні черкаські надрізи.

________________________________________

(Дефекти легенд на уроці «Ази божевілля».
І равин братається кров'ю із кучером-гоєм.
Триває бенкет. Реверанси Парижу й Поділля
такі, мов хворіє стіна на чемну й дрібну параною).

* * *

Продай терпіння цигану-музиці,
подай червінця хутірським троїстим.
Зроби абзац. В догоду віщій птиці
розвалюється небо. Хоче з'їсти
святе ягня пастушка тонкогуба.
В старій іконі поселився крук.
Це ґенетична пітьма сіє згубу
чи епілепсія на пальцях рук
коханої, із ладану, дитини?
Венерою змонтований чернець
сліпця єхидно підніма на кпини,
ховаючи у тайстру топірець.

Кроїться правда. З жартами, арго
картонні дон-кіхоти йдуть на герці.
Картинний світ не визнає мого
високого, змордованого серця.


НЕМАЄ КРАЇНИ ЦИГАНІЇ..

Благав піднебесного консула:
«Скажи, де країна Циганія?
Бо тугу таку мені впорснула,
що Музу і пам'ять обманюю!»

Ходив у найвищі церкви,
моливсь до сільської плебанії.
Не треба Парижа й Литви!
Немає країни Циганії...

Немає країни Циганії...
То, може, в картярських замовах,
ціною сусідської манії
її

читати