Завантажити

шок,
коли гукнуть тобі: «Memento mori!»

* * *

І
Запасатися каблуком,
може, бунінськими «аллеями»,
називатися раднарком
чи любов'ю за Менделєєвим.

Захищатися від калік,
що пролізли в череп і кості.
Зарікатись хоча б раз в рік
від прийому, незвані гості.

II
Красуватися під митця
лиш митець не буде спроможен.
Побоятися Праотця,
але іншим страхом, як кожен.

А ганьба у профіль яка?
Як байдужість чи як повія?
Прихилитися до листка.
Під листком задушити змія.

* * *

Це архімедівський синдром.
Це як монархія ридання,
бо коли сонце під кутом,
хіба життєпис дяді Вані
здається вже таким нудним?
(Які катарсисні всі лиця...)
Як зло, злодійський пілігрим
над профілем іконописця.
Проте, посткриптум, біле зло —
не кінь з нещирими дарами.
Зробив художник западло —
думки впереміш з кольорами!
А наостанок біла смерть
нащурить завеликі вуха:
яка слов'янська круговерть,
які наркотики для духу!

Комусь скрижалі замалі.
Напівспотвореним балансом
по ледь «оновленій землі»1
крокує младогегельянство.


* * *

Величава, як вежа, прамати!
Не виносьте сережки з господи!
Поскидають білизну схизмати
на вівтар українського коду.

Понакличуть блідих журавлів
під кінець сороміцьких фокстротів.
Де трояндовий мед вже яснів,
селезінку і мову коротять.

І закручують ґени, як шмати,
у капкан варязьких берегинь.
Заозерна, безсила праматір
неспроможна на вирок: «Гинь!»

ТРИВІРШ НА АКТУАЛЬНУ ТЕМАТИКУ

І
Не божі миші (Темно так,
немов веселка нерозквітла)
середньовічний переляк
ховають долілиць до світла.

Причорноморські павуки
мистецтво вирізають з неба
і на мистецтві — тут таки! —
чеканять оргію, бо треба
якось заслинених хохлів
повіртуозніше в болоті
топтати; голих королів
усіх втопити в сріблі-злоті...

ІІ
Прогендлювали сторінки
ціною крові фараона?
По тім тікали навпрошки
у бруд туманів Альбіона...
Перепаплюжили мечі,
дерева, гасла і скрижалі?
І знов палили уночі
свої прапрадідські коралі...

III
Заплакати разом з ягням.
Ягня тримати біля серця.
Занотувати відлік дням
ясних уродин страстотерпця.


«БОГ І УКРАЇНА»

В тьмі вечоровій турою
арабський поставили мат.
І знову стоїш поза грою,
слов'янський ти мій халіфат...

Запалим серця, щоби грів
вогонь той і Діву, і Авля!
Вкраїна — то край вівтарів.
Вкраїна — собор богослав'я.

Комети вже падають близько
і кожна біблійна така.
Вкраїна — Ісуса колиска.
Вкраїна — Ісуса рука.


* * *

Збори кастратів почнуться о восьмій нуль п'ять.
Спалюй трибуну, центри ненависті грій.
Ні на планету лягти, ні застогнать.
Як запобігти біді, Боже поезії мій?

Цар фарисеїв приїде на тихім ослі,
перекупивши набір, де нагайка і ліра.
Сірий сновида натре на очах мозолі.
Як живемо? Так і живем, тіне забута Шекспіра...

Так і живем, вкрай байдужі до містики снів
і до рум'янцю на стигмі якогось фаната.
Я, яснолиций, як всі, ніби миша, змілів.
Чуєш, дзвенить о спасенні ангельська кантата?

* * *

Много літ прочекали вони. Запізнали
спокуси і відьми, й злодуха.
Газават, чорні меси, стобожжя
з пітьми,
вирізання малят і жахна, як сам Ірод, розруха...
Та побачать вони не межу модернового.
Кельну,
балаган псевдоцноти, уражений словом «мораль»,
екстрамодний будинок з печаткою рабською
кельми,
а дитинство епох. І дитинства того буде жаль.
Буде жаль і ґенезу, і смерті, і несмілого
шелесту книг.
Вони підуть навскіс, замовляючи долі відверті,
а не лиск авреоль або слави недоброї
лик.
Божі трави, червоні і теплі, їм встелятимуть
путь.
Християнські каплички сміятися будуть
їм радо.
А євангельські вої і жони їх всіх
понесуть
аж за браму, що носить ім'я,
як любов, «Ельдорадо».


ХРИСТИЯНСЬКА ПАСТОРАЛЬ

І
Слезокриваві сліди.
Хрест затяжкий... Знемагаю...
Брате! Тягар поклади.
Тут тридцять п'ятий Ісайя.

Сестро, сестричко! Приходь!
Станьмо, як роси, дітьми.
Неоромантик – Господь,
«Таbula rasa» — ми.

II
Пересувний зодіак
квітку за рученьку водить.
Богопоявлення знак
злато і голуба родить.

Миро несе Гіпократ,
ладаном пахнуть народи.
Вощені крильця в ягнят,
світло іде зі Сходу.


* * *

Вже пора поскладати
минуле, володарю,
на старий декадентський віз,
перетяти наручник старої мелодії.
У кімнаті гостює ідеалізм.
Підсвідомих колаж вінегретів
не даються, маестро, раз в раз.
В мені десять живе поетів,
коли я прославляю Вас!
Вас складаю з піни
кафедральних примов,
з деспотичних останків. Їх треба молоти,
бо нагим повернувся у землю Іов
і нагим помирає Рокфеллер навпроти.
...На небесних сходинках
красується Він.
Золотий ланцюжок багряниться.
Підпоручик апостола вийде на кін:
срібний ніж захищатиме
праведних лиця.


* * *

Буде снитися віла,
поросла коханням
помаранчевим, легким
і цяточку голим,
Ваше серце, пережарене
алкоголем,
переллється у

читати