До дзвінкого водограю З шумом балю в голові Я збігаю по терасах, По розсипаній жорстві. Пруг оранжевого світла На каміння ліг і щез, Наче хвиля, що розквітла, Білосніжний польонез. І із рук байдужих квітку Я кидаю в глибину, Із Нормандії згадавши Молодого старшину. У похмурому Дюнкерку Він...

Ти віднині господар землі, І вона тебе прийме, як сина. Що для неї царі й королі, Як для неї найвище – людина! Та людина, що виоре лан, Його зерном засіє добірним, Що плекає віки його вірно, Щоб хлібів зашумів океан. Зодягай же вінок з колосків! Ти посвячуєшся в хлібороби! Щоб народу...

Люди с правой улицы и люди с левой улицы. Делают, что заблагорассудится. Делают, что хотят. Люди с центральной улицы примиряют их, утихомиривают. Так проходит жизнь в поселке много лет подряд.Во втором доме живет Иван в клетчатых штанах. Он рябит в глазах, его любят шахматисты, терпеть не могут...

Послухай, сину, що премудрість каже: Коли два стільці маєш до вибору — Тут користь власну, тут святу лояльність, — То на обох старайся разом сісти. І будь неначе те теля покірне, Що ссе дві мамі за свою покору. Та ще мудрішим можеш показатись, Коли стілець лояльності поставиш На...

Поснули під ковдрою ночі, заплющивши вікна, квартири. Годинник чорняву брівку уже приморгнув на чотири. Захрипли на всесвіт горласті транзистори – злі яничари. На небі вдягають сузір´я гаптовані сріблом кептари – Біліє на сході світанок, зустріть його треба врочисто. Беруть із...

Ностальгія як відголосок мрії про загублений рай — ось те, що муляло в мештах мого життя впродовж усієї свідомості. Десь у шістнадцять я почала за посередництва снів шукати своє Ластівчине гніздо. Шукала і не знаходила. Пошук цей дуже швидко переріс в іпостась мого хреста —...

на синьому небі віконних шиб вона малює губною помадою губи (губи як губи лиш дуже холодні і дуже червоні) червоні як ніч що повільно вмирає достеменно ще не народившись сімнадцять років тому він писав про опівнічне лезо свічки об яке розбивається лицемірно твереза днина (із передсмертним...

Над селами хмари Похилi, I тоскно в блакить Простягають руки безсилi: Оце тiльки лишилось, Що плакать. О, так залетiки далеко В такий голубiючий рiй, Бiлопiняве пiр´я стелили Над селами хмари: Слiз нi краплi — Оце нiчим лишилось I плакать. 1921

Дячиха Євпраксія поралася біля печі. Вона гнівалася. Вже давно перестояла вечеря, час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господині ж найгірше, коли вона когось чекає до столу, а той не йде. — Неначе тобі в болото пірнув! — промовила дячиха сама до себе й із серця...