Електронна бібліотека/Проза

Зоряна каруселя (новела)Віктор Палинський
Людина дощу (новела)Віктор Палинський
Поезіє вседобра не мовчи...Микола Істин
Війна 2022Микола Істин
Дивовижа в купальні (новела)Віктор Палинський
Новий день поезії йде…Микола Істин
Доля людства нині бродить в УкраїніІгор Павлюк
Тривоги Юлії (новела)Віктор Палинський
Єдиноріг (новела)Віктор Палинський
ПаличкаВіктор Палинський
Стефанові турботиВіктор Палинський
За зореюАлла Рогашко
«Провидець», уривок з роману (видавництво «Український пріоритет», 2021р.)Алла Рогашко
Вірші (З майбутньої книги «Поетичні прогресії кохання»)Микола Істин
Екзистенційне (Новелета)Віктор Палинський
ВіршіПетро Коробчук
А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Завантажити

Затхле місто дихало недопитими залишками спиртного. Все було злито докупи у небесну чашу достатку, а звідти виплеснуто мрякою на голови павукам та ігуанам, тим, що завмерли в чеканні вічності.

Батько лежав на засмальцьованому дивані – то похропуючи, то раптово здригався, прокидаючись у фіолетовому промінні телевізора. В тих самих чорних спортивних штанях з діркою на непотребному місці. Людина-манекен з екрану навіювала сон, монотонно розповідаючи про якісь події.

З батьком Василь майже не розмовляв. Тим паче, завтра він іде, щоб більше ніколи не повертатися в цю павутинну комірчину. Ось уже двадцять років він жив у цьому барлозі, що на першому поверсі, в тому кутку під`їзду, де висять сині поштові скриньки, де “парадні” двері на вулицю замуровані. Ось уже двадцять років внизу східців, у кутках, що біля дверей, нужники роз`їдають ніздрі, змішуючись з батьковим цигарковим димом, перетворюючись на мусон, який стає захисною оболонкою людської вишкіреної оголеності.

Василь вже ніколи не повернеться в цю теплу нору, яка так довго захищала його від нападок і гвалтувань світу. Вечорами в одній-єдиній кімнаті горіло тьмяне “операційне” світло телевізора, пахло мишами і батьковими шкарпетками, а ще – якоюсь теплою первісною безпечністю.

Брат, згорнувшися кішкою, спав у своєму загратованому ліжечку -- вічній дитячій в`язниці. Він здавався Василеві закутим маленьким Спасителем, який ніколи нікуди не вирветься і нікого не спасе.

Лише влітку, коли вечорами не було темно і малося за чим спостерігати, як-то за щоденною смертю кривавого Господа за обрієм, батько сидів з Грицьком і Володькою на жестяному покритті низького погрібного даху – в погребі картоплини лежали у віковій пилюці, обплетені білими червами. Чоловіки курили “Ватру”. Вони здебільшого мовчали, склавши на колінах свої долоні заввбільшки з голову, самі ж худі, прозорі й висмоктані, немов дим.

-- Да, ото було раньше… -- казав батько. – Усе росло. А щас – шлангом скілько не поливаєш траву, все дарма – сохне і сохне…

-- Еге ж, -- одповідав Володька. – Доліталися у свій космос… А Бога так і не найшли там. Хе-хе-хе…

Василь згадував запах смаженої цибулі щоранку, коли ще живою була мати. Після її смерті цей запах вивітрився з кімнати; мабуть вона забрала його з собою. А батько варив уранці лише кашу, яка не пахла нічим.

-- То що, завтра йдеш? – запитав він Василя, крехтячи і встаючи з дивана курити.

-- Йду, -- відповів Василь.

Батько закашлявся і байдуже побрів до кухні, шаркаючи капцями із затоптаними п`ятками по лінолеуму.

Брат, як і завше, спав летаргічним сном.

Раптом Василеві здалося, що в тьмяному ультрапромінні засновигала маленька тінь. Перед очима постав молодий, кремезний батько, котрий ганявся по кімнаті за кажаном зі шваброю в руці. Той немов матеріалізувався з якогось антисвіту, запанувавши над невір`ям і самовпевненістю людства. Василь з матір`ю волали від жаху в білих, до п`ят нічних сорочках. Батько нарешті збив чорну бестію на підлогу і накрив її рядном. Проте, замість викинути у вікно пекельний згорток, він пробрався рукою всередину і взяв кажана за крила, щоб подивитися на нього зблизька. Те знайомство тривало лише якусь мить. Батько-таки подивився падшому ангелові в очі, той химерно запищав і вперився зубами в батькову кисть. Проте він на диво спокійно відкрив вікно і випустив чорну душу далі безплідно й безкінечно метатися в чужому, не-своєму світі.

З тих пір батько швидко захирів, ледь видавлював із себе слова, в півтора рази зменшився, аж зсохся увесь і безперестанку курив, курив, курив…

Василь чув з кухні його кашель і страшний хрип. Було прикро на душі, що бачить батька востаннє. В цьому є невимовна таємниця – вмирати для своїх близьких і для всіх знайомих, а самому тимчасом пройти увесь шлях, що лишився, в лабіринті своїх гріхів, свого безсмертя.

-- Ти не знаєш, де жили наші предки? – не знаючи чому, запитав у батька Василь.

-- Не знаю, -- відповів батько. Раптом обличчя його перекосилося: -- Коли він прокинеться? – і вперше за довгі роки подивився Василеві прямо в очі.

Йому здалося, що крізь батьковий погляд він глянув у безмірну далечінь, кудись за межі суєтності й омани.

-- Ще не прийшов час. Треба ждати…

-- А ти? – батько потонув в молоці диму і став чистим і потойбічним, немов ніколи й не жив.

Василь упав перед ним на коліна і поцілував його пошерхлу, натружену руку.

Ще не проспівали півні й не позаповзали в щілини священні таргани, як Василь зібрав у полотняну торбу свої пожитки і тихенько зачинив за собою двері. Більше його ніхто ніколи не бачив. Лише одного разу, кілька років потому, він приснився батькові в якомусь дивному сні і сказав, що вже пора…

Партнери