Електронна бібліотека/Проза

Київ – ЛеополісОлег Янченко
Киця-мандрівниця (цикл лімериків)Іван Лучук
Моя країна нафталінне стерво...Христина Букатчук
Нібелунги (психоделічна поема)Андрій Коваленко
Хора киця (цикл лімериків)Іван Лучук
Чоловік доньки знахаркиГанна Заворотна
Донька знахаркиГанна Заворотна
На розстанях долі. Уривок з романуІван Корсак
«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
Завантажити

Затхле місто дихало недопитими залишками спиртного. Все було злито докупи у небесну чашу достатку, а звідти виплеснуто мрякою на голови павукам та ігуанам, тим, що завмерли в чеканні вічності.

Батько лежав на засмальцьованому дивані – то похропуючи, то раптово здригався, прокидаючись у фіолетовому промінні телевізора. В тих самих чорних спортивних штанях з діркою на непотребному місці. Людина-манекен з екрану навіювала сон, монотонно розповідаючи про якісь події.

З батьком Василь майже не розмовляв. Тим паче, завтра він іде, щоб більше ніколи не повертатися в цю павутинну комірчину. Ось уже двадцять років він жив у цьому барлозі, що на першому поверсі, в тому кутку під`їзду, де висять сині поштові скриньки, де “парадні” двері на вулицю замуровані. Ось уже двадцять років внизу східців, у кутках, що біля дверей, нужники роз`їдають ніздрі, змішуючись з батьковим цигарковим димом, перетворюючись на мусон, який стає захисною оболонкою людської вишкіреної оголеності.

Василь вже ніколи не повернеться в цю теплу нору, яка так довго захищала його від нападок і гвалтувань світу. Вечорами в одній-єдиній кімнаті горіло тьмяне “операційне” світло телевізора, пахло мишами і батьковими шкарпетками, а ще – якоюсь теплою первісною безпечністю.

Брат, згорнувшися кішкою, спав у своєму загратованому ліжечку -- вічній дитячій в`язниці. Він здавався Василеві закутим маленьким Спасителем, який ніколи нікуди не вирветься і нікого не спасе.

Лише влітку, коли вечорами не було темно і малося за чим спостерігати, як-то за щоденною смертю кривавого Господа за обрієм, батько сидів з Грицьком і Володькою на жестяному покритті низького погрібного даху – в погребі картоплини лежали у віковій пилюці, обплетені білими червами. Чоловіки курили “Ватру”. Вони здебільшого мовчали, склавши на колінах свої долоні заввбільшки з голову, самі ж худі, прозорі й висмоктані, немов дим.

-- Да, ото було раньше… -- казав батько. – Усе росло. А щас – шлангом скілько не поливаєш траву, все дарма – сохне і сохне…

-- Еге ж, -- одповідав Володька. – Доліталися у свій космос… А Бога так і не найшли там. Хе-хе-хе…

Василь згадував запах смаженої цибулі щоранку, коли ще живою була мати. Після її смерті цей запах вивітрився з кімнати; мабуть вона забрала його з собою. А батько варив уранці лише кашу, яка не пахла нічим.

-- То що, завтра йдеш? – запитав він Василя, крехтячи і встаючи з дивана курити.

-- Йду, -- відповів Василь.

Батько закашлявся і байдуже побрів до кухні, шаркаючи капцями із затоптаними п`ятками по лінолеуму.

Брат, як і завше, спав летаргічним сном.

Раптом Василеві здалося, що в тьмяному ультрапромінні засновигала маленька тінь. Перед очима постав молодий, кремезний батько, котрий ганявся по кімнаті за кажаном зі шваброю в руці. Той немов матеріалізувався з якогось антисвіту, запанувавши над невір`ям і самовпевненістю людства. Василь з матір`ю волали від жаху в білих, до п`ят нічних сорочках. Батько нарешті збив чорну бестію на підлогу і накрив її рядном. Проте, замість викинути у вікно пекельний згорток, він пробрався рукою всередину і взяв кажана за крила, щоб подивитися на нього зблизька. Те знайомство тривало лише якусь мить. Батько-таки подивився падшому ангелові в очі, той химерно запищав і вперився зубами в батькову кисть. Проте він на диво спокійно відкрив вікно і випустив чорну душу далі безплідно й безкінечно метатися в чужому, не-своєму світі.

З тих пір батько швидко захирів, ледь видавлював із себе слова, в півтора рази зменшився, аж зсохся увесь і безперестанку курив, курив, курив…

Василь чув з кухні його кашель і страшний хрип. Було прикро на душі, що бачить батька востаннє. В цьому є невимовна таємниця – вмирати для своїх близьких і для всіх знайомих, а самому тимчасом пройти увесь шлях, що лишився, в лабіринті своїх гріхів, свого безсмертя.

-- Ти не знаєш, де жили наші предки? – не знаючи чому, запитав у батька Василь.

-- Не знаю, -- відповів батько. Раптом обличчя його перекосилося: -- Коли він прокинеться? – і вперше за довгі роки подивився Василеві прямо в очі.

Йому здалося, що крізь батьковий погляд він глянув у безмірну далечінь, кудись за межі суєтності й омани.

-- Ще не прийшов час. Треба ждати…

-- А ти? – батько потонув в молоці диму і став чистим і потойбічним, немов ніколи й не жив.

Василь упав перед ним на коліна і поцілував його пошерхлу, натружену руку.

Ще не проспівали півні й не позаповзали в щілини священні таргани, як Василь зібрав у полотняну торбу свої пожитки і тихенько зачинив за собою двері. Більше його ніхто ніколи не бачив. Лише одного разу, кілька років потому, він приснився батькові в якомусь дивному сні і сказав, що вже пора…



Партнери