Лютий. Лютий. Лютий. Одинадцяте число. Мертвяк закутий Невиправданим злом. Доживає останні дні Крижене лихо. В диханні білий сніг Порошить стиха. В саванах білих, білих Плазують з усіх сторін. В кутках мізерять несміливо Діти Аполлона.

Я працюю ввесь вік для народу (Якщо маю вигоду). Полягти я для його готовий (На перині пуховій). Я — підпора громадського ладу (Поки маю я владу). Людям силу даю тільки певним (Небожатам і кревним). Всіх караю лихих і нечистих (Ворогів особистих). Я митець на закони державні (Переписую...

Для всіх відкритий мій тривожний світ. Не оселитись закликаю в ньому, А в гості завітать до того дому, Де ратно й мирно жив багато літ. Охоче розділю усе добро моє, Віддам – кому що буде до вподоби. Мій світ не схований в бездонні катакомби, Але коштовності безцінні в ньому є. Вони із тих...

…Можна знати щось, навіть не знаючи. А відчай таки породжує ідеї. Власне, у причиново-наслідковий спосіб виник і цей текст. Отак з’явився: та й годі. Ранок був якийсь не такий: щось щеміло та тремтіло, наче обірвана струна. Дещо було недомовлено, перечулено… Туман падав...

Днi мої, мої дивнi дiти, Вiддав вас вольнiй волi. Ви, мов вино, мов вiтер, Мав вагони в дикучiм полi. Он: сховались хмари за обрiй, Он: бори стають на колiна, Днi мої, мої першi хоробрi Кораблi в ворожi країни. 1921

Дні минуть безсилі і безсині, Ляже ніч на землю п’ятірнею, І тумани тупо і всесильно Попливуть над гострою стернею.   Сяде ворон і прогнеться гілка. Лист паде – земля на те попросить. За вікном стоїть самотня жінка – Осінь.   1993 р.  

Ждуть спереду моторошности дні — Дні неминучі. Горіння, зимність витримати мені Страшної бучі. Я надіну, надіну на груди міцні Сталевий панцир. Хто, хто шляхи зітре мені? Виходь уранці. За містом хмари, дими страшні, Блиски сліпучі. Ждуть спереду моторошности дні, Дні неминучі. 1917

Тягар робочих літ наліг мені на плечі, Стих безтурботний сміх і споважніли речі, І голос чую я настирливо-шорсткий: "Лукавий наймите, а де ж доробок твій? Де плід твоїх трудів і творчості твоєї? Чи ж добре ти робив над чорною ріллею, Чи встигнеш, поки день скінчить свої жнива?" Як гірко слухати...

Тягар робочих літ наліг мені на плечі, Стих безтурботний сміх і споважніли речі, І голос чую я настирливо-шорсткий: "Лукавий наймите, а де ж доробок твій? Де плід твоїх трудів і творчості твоєї? Чи ж добре ти робив над чорною ріллею, Чи встигнеш, поки день скінчить свої жнива?" Як гірко слухати...

Прощай, коханий ляше-друже! Час розістатись настає. А як болить, як б´ється дуже Від туги серденько моє. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, І от зійшлись в тюрмі з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарівничої омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вічна та кайдани — То...