Електронна бібліотека/Есе

Ми та інші… (новела)Віктор Палинський
Щось там було – в місці, якого немає, в тій пустоті...Сергій Жадан
...І коли тебе запитають: навіщо?Сергій Жадан
Балада про Ганну КешБертольд Брехт
Для себе есеяВіктор Палинський
ВіршіМикола Істин
Стара пошта (новела)Віктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Старый новый мирАнна Катруша
Так чекати снігу, ніби кінця війни...Сергій Жадан
Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу...Сергій Жадан
Маламбо (уривок)Тадеуш Слободзянек
ВіршіЄвгеній Юхниця
Усе можливе – можливо… (новела)Віктор Палинський
Це ось наше місто – стоїть на сході країни...Сергій Жадан
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі...Сергій Жадан
Заскочені поміж деревОлександр Кириченко
ЛюдословиМикола Істин
Паралельні космосиМикола Істин
ВсесвітиМикола Істин
…і паморозь за фрескою застудиСергій Жадан
Коли в білій палаті клініки Шаріте...Бертольд Брехт
Був мені голос...Сергій Жадан
Але ж ти ніколи не напишеш про те...Сергій Жадан
Ось і добра нагода подякувати за можливість...Сергій Жадан
Номер 13Ольга Полевіна
Що ж, залишмо на час...Сергій Жадан
Приїхавши до чужого міста на початку літа...Сергій Жадан
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку...Сергій Жадан
ВіршіНая Задніпрянська
Так раптово відцвіла любов…Василь Кузан
Чужі гріхи (уривок з роману)Таня П’янкова
"Тиха країна по Великодню..."Сергій Жадан
Завантажити

…Можна знати щось, навіть не знаючи. А відчай таки породжує ідеї. Власне, у причиново-наслідковий спосіб виник і цей текст. Отак з’явився: та й годі.

Ранок був якийсь не такий: щось щеміло та тремтіло, наче обірвана струна. Дещо було недомовлено, перечулено… Туман падав просто під ноги. І звивався.

„Вітаю! Як справи?!.” – Ось так запанібрата, як до давнього знайомця, розгонистим почерком, вигадливими шрифтами, яскравою жовтогарячою фарбою – напис на звичайному бруднувато-сірому тротуарі. Ніби саме тут мене зачекалися. Достеменно знали, що незабаром, цього вологого, незатишного ранку, буду чимчикувати в бік залізничного мосту. Хриплувато наспівуючи у цій ранній-вранішній самотності, навіть для себе несподівано, щось давнє, призабуте й, у такій мірі, самовільне (зараз так уже майже не співають; Боже, навіщо оте несамовите напруження голосових зв’язок, адже можуть пошкодитись) з Висоцького: „…а баба, русый журавель, в отлёте, орёт за тридевять земель, – Володя!”

Думалося про те, що життя – це сон, а кохання ідеальне – недосяжна мрія. І було від цих думок ще більш промозгло. Я чув, як крапле, ще не достатньо сформоване, світло і зачаюється-вмощується сум. Що ж, новий день – нові випробування.

…Шукаєш себе самого серед клубів туману. Кепсько.

Незмінно, аж до абсурду, кудись поспішаю. Картаю себе за патологічне запізнювання. Невміння прощати; не проґавити… Усе ж потураю невігласам; хоча й гамую нестерпне бажання голіруч замочити якогось скінченого дурбелика. Безцільно, якщо взагалі щось може мати бодай якусь мету, відчуваючи отой особливий щем, що уже почав з роками втрачатися, тиняючись нічним парком чи лісом.

…Не „хизуюся” неможливістю сягнути злагоди із самим собою. Прикро. „Це – лише така мить, період, час. Навчися слухати тишу”, – кажу собі. І вчуся.

І тут, несподівано, – просто під ногами, оте каліграфічне: „Вітаю! Як справи?!.” Саме мені, сьогодні не вистачало чогось такого. Гаряча жовтобарва аж струменить енергією доброї, невідомої мені, душі; принишкло щось… Чуєте?.. Життя таки варте того, аби його прожити…

Направду, автор цього вітання, з добре поставленою каліграфічною графікою, міг би виявитись, скажімо, учнем чаклуна, бо ж самому чарівникові, звісно, вже не до таких простацьких витівок. І не якимось там Гаррі Поттером, а таким собі негаласливим і втаємниченим добродійним знавцем людських пристрастей. Умільцем розгадувати шаради людських душ. Отак потрафити-перестріти людину на шляху до холодного металевого мосту невигадливими і вкрай потрібними словами: „Вітаю! Як справи?!.” Ніби з моральним правом давнього львівського кумпля. Він знає, як мені сьогодні потрібні, саме оці, слова. Добре. І як він тільки долає древньо-мудрий, утверджено-бездоганний постулат: „Не роби для інших більше ніж для себе”. Тут не дошкулятиму собі ажуром літерацької філософії. Тим паче, письмацтво – професія самітників… Наодинці. І все ж, бо… Час грає…

…Зникома наче задавнена візія: гамселю п’ястуками у двері власного помешкання, хоч добре знаю, що там нікого немає. А важкі ключі спокійнісінько лежать у моїй барсетці. До смішного-трагічно та до трагічного-смішно! Тут не важить вже колишнє, а, можливо, й майбутнє. Лише оті, заперті мовчанням, двері. …Залишаються тільки важезні удари думок, як глум нецільних гупань по густозалакованому дереві кольору стиглої вишні.

Саме в цю мить почуваю себе мандрівцем, що заблукав у власних сновидіннях. Залишається всього кільканадцять метрів до злощасного мосту. „Хіба аж так важливо, чому прошкував, саме зараз, до цієї поглинаючої світло містичної споруди.

…Ще не усвідомлюю до пуття семантики сьогоднішньої рано-вранішньої променади, одначе виразно відчуваю: щось починає зігрівати сонячне сплетіння. „Вітаю, як справи, друже!” – Уже сам інтерпретую сакральну фразу. Мимохіть, усміхаюся сам до себе. Він, напевне, таки знає мене цей одчайдушний духівник. Чаклун із добрим серцем. Аякже.

…Невдовзі задощило. Наче свинцем залило небо. Беззвучно, безкінечно, сльозливо. Здолавши залізного холодного монстра, я твердо скерував ходу в бік Привокзальної площі. Власне, невідкладність очікуваного штовхала мене до цього вектора шляху. На мене чекали. І в кожного з них було своє обличчя. І це – викликана реальність; вкотре проявлений світ. Гайда у нього. У мене вже з’явилися нові ідеї, породжені відчаєм; так-так. Переживаю цей день, не переймаючись завтрашнім.

 

…Мої сліди блукальця ще довго світились невичерпною енергією сонця на фоні невгамовної сльоти. А, можливо, це – не зовсім підсохла жовта барва такого теплого напису і він частково віддрукувався на протекторах моїх важких канадських черевиків?..

Час не має значення – важить лише життя. Істина – десь поряд. Утім, залишається недосяжною.



Партнери