Завантажити

які на правах союзника поводились, як наїзники. А ще більше гнітив стан фронту: большевики все більше і більше тиснули українські війська на захід, до галицького кордону. Не було впевненості, що ми вдержимось у Кам'янці довше. Головний Отаман скликав Державну Нараду, яка, оцінивши ситуацію, рішила залишити останні ступні рідної землі і перейти на еміграцію...
Вже були призначені дні відходу з Кам'янця. Сумні й болісні були то дні. Я, як багато інших урядових осіб, розлучились зі своєю родиною, з дружиною та п'ятилітнім хлопчиком. Довга валка мандрівників тяглась берегом рідної землі. Одні переходили кордон в Гусятині, я і чимало інших осіб тяглись до Фридриховець...
В Гусятині, перед переходом кордону, зійшлась громадка подолян і тут під акомпанемент скрипки п. Никифора Григорієва і керівництвом п. Рощахівського заспівали востаннє на своїй землі сумного-сумного „Бурлаку” Б. Грінченка...
Добившись до Фридриховець, я дістав наказ Міністра Внутрішніх Справ О. Саліковського увійти в склад мішаної Комісії поляків і українців, що має перевести розброєння всіх, хто переходив кордон. Треба було стояти на мості і контролювати всіх – цивільних і військових. О годині першій ночі перейшла міст Канцелярія Головного Отамана і на останку – сам Отаман.
Натиск большевиків стримувала кінна козацька бригада сотника Яковлева та російська армія генерала Перемніка, зорганізовані російським Політичним Комітетом Б. Савинкова в Польщі, що визнав незалежність Української Народньої Республіки. Всіх, що перейшли кордон – інтерновано..

57
Я виїхав з Кам'янця урядово, з канцелярією Повітового Комісара, з Начальником Міліції та гуртком міліціонерів, що захотіли виїхати. Але цей гурт наших людей недовго тримався купи... Довідавшись, що большевики в Кам’янці поводяться досить м'яко, міліціонери вертались по хатах, а то й вступали в червону міліцію...
Отаборили нас поляки в селі Вікно, біля містечка Гржимайлова, по хатах місцевих селян. Годувались ми, як хто міг... Я з Начальником Міліції займали чисту половину хати в однієї жінки-вдовиці. Вона варила нам на вечерю "брамбури", або й пекла їх в такій кількості, щоб їх нам стало й на другий день. Ото на другий день ми їли її на снідання холодну, добре посоливши та запивши слабеньким чаєм...
Після сніданку Начальник Міліції йшов відвідати людей та зібрати ті відомості, що докотились з Кам'янця. Побалакавши зі своїми людьми, йшов до міліціонерів інших повітів заграти в карти. О годині 12-й давали нам з військової кухні таку-сяку зупу і після неї догодовлювались, хто чим розжився. А по обіді, поспавши добрих дві години, знову йшла гра в карти.
Я залишався в хаті на самоті. Розпаливши в хаті вогонь, я піддержував його, скільки міг. Одного дня поліз я на горище оглянути, чи можна би там сховати урядові папери і книги. І – несподіванка!... Я знайшов там цілу копицю військових денників, наказів, друків, перехованих тут в часи I-ї Світової війни. Я з інтересом переносив їх у хату і переглядав те майно. Нічого цікавого для мене тут не знайшлося. Найбільш цінним для мене був напів-чистий зшиток, який я і ужив до написання задуманого мною літературного твору – "Під баштою слонової кости ".
Я радів своїй самітності і з великим запалом взявся за написання своєї новелі. Це не лише розважало мене, але й цілковито заповнювало мої порожні дні. А дні галицької холодної, дощової осені були би тяжкою карою, будучи відірваним від людей, без часописів і книг.
Приблизно через місяць з'явилась в нашім селі польська "жандармерія, т. зв. "канарки"; вона мала перепровадити нас з села до Тернополя. Тут мною заопікувався бувший Комісар Армії Федір Сумнєвич, що жив в приватній хаті панства Гр-их, які й прийняли мене у кімнату... Прожив я тут до Різдва без якогось доручення з-гори. Лиш у дні самітні продовжував писання моєї новелі...
Скоро після свят Різдва Христового мене закликав бувший Міністр Внутрішніх Справ УНР, журналіст О. Саліковський, який доручив мені поїхати у Львів і, побачившись там з письменником Климом Поліщуком, спільно організувати там журнал-місячник "Визволення". Я це доручення його виконав, але журнал після кількох чисел перестав виходити – він не відповідав потребам часу та обставин. Після цього О. Саліковський організував спільно з Петром Певним у Варшаві часопис "Українська трибуна", що виходила нормальним газетним розміром два рази в тиждень.
Тут під псевдонімом "Тортон" писав статті на військово-політичні теми і Симон Петлюра. Працювали тут й інші письменники та журналісти. Я правив коректуру та редагував "літературну сторінку". При цій праці я розлучився з дорогим товаришем по співпраці на Волині та Поділлю Ф. Сумнєвичем та переїхав у Варшаву, де став жити спільно з Володимиром Островським – також співробітником часопису. Тут же я частіше зустрічався з Мих. Мухиним, який вів в часописі відділ різної хроніки. З ним я був знайомий ще з Кам'янця, з кам'янецької преси. Він дивував мене своєю обширною пам'яттю, цитуючи цілі збірки поетів – М

читати